Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

Рубашов закурив. Було так тихо, що потріскування цигаркового паперу скидалося на тріск стіни. Глибоко затягнувся. «Ет, дурниця», — підбадьорив себе. Адже він ніколи не вірив у технічну реальність «фізичної ліквідації». Смерть була абстракцією, а тим паче власна смерть. Чого перейматися? Ймовірно, все же скінчилося, а що минуло, те перестає бути дійсністю.

Проте йому немилосердно хотілося, щоб назовні хтось крикнув і розірвав цю неприродну тишу. Бо вона поглинала все, навіть скрип ліжка, коли він перекидався з боку на бік.

Хотів підвестися й запалити нову цигарку, як раптом почув од стіни:

«ІДУТЬ!»

Рубашов увесь перетворився в слух. Але чув лише биття пульсу у скронях і більше нічого. Тиша продовжувала свій нестерпний тиск. Він зняв пенсне і простукав:

«НІЧОГО НЕ ЧУЮ».

Але 402-га не відзивалась. Терпеливо чекав. І раптом різко:

«НОМЕР 380. ПЕРЕДАВАЙТЕ ДАЛІ!»

Рубашов схопився. Зрозумів усе. Цю вість було передано сусідом в’язня 380 через одинадцять камер. В’язні камер 380—402 створили акустичний ланцюжок. Це все, що вони могли зробити. Передати вість — усе, чим вони могли підтвердити свою солідарність з приреченим.

Рубашов босий побіг до протилежної стіни і загаратав до Ріпа ван Вінкеля:

«УВАГА! НОМЕР 380 МАЄ БУТИ НЕЗАБАРОМ РОЗСТРІЛЯНИЙ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

Прислухався — ніякої відповіді. Стрибнув назад, до ліжка. Цього разу стукав не пенсне, а п’ястуками: «ХТО ТАКИЙ 380?»

Ніякої відповіді. Рубашов здогадався, що офіцер, подібно до нього, бігав тепер від стіни до стіни, і в’язні в подальших камерах робили те саме. Зачекав. Нарешті: «В ЦЮ ХВИЛИНУ ЙОМУ ЧИТАЮТЬ ВИРОК. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ».

Рубашов, щоб затримати сусіда, відразу ж запитав: «ХТО ВІН?»

Але офіцер, мабуть, уже був біля протилежної стіни, бо ніхто не відповів. Хоч Рубашов знав, що передавати ці подробиці Ріпу пан Вінкелю було марною тратою сил і часу, він усе-таки побіг по холодних плитах і вистукав у стіну ціле річення. Його підганяло почуття обов’язку, віра, що ланцюг не сміє урватися.

Повернувся до ліжка. Притулив вухо до стіни. «ВІН ВОЛАЄ ПРО ПОМІЧ!»

В наступну мить Рубашов застукав до Ріпа ван Вінкеля:

«ВІН ВОЛАЄ ПРО ПОМІЧ!» Прибіг назад.

«ВОНИ ВЕДУТЬ ЙОГО. ВІН КРИЧИТЬ І ПРУЧАЄТЬСЯ. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

«ЯК ЙОГО ПРІЗВИЩЕ?» — швидко спитав Рубашов, навіть не даючи сусідові скінчити речення.

«БАГРОВ. ОПОЗИЦІОНЕР. ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!» Ноги Рубашова обважніли і підламалися. Він не пішов — побрів до протилежної стіни. Вистукав:

«МИХАЙЛА БАГРОВА, КОЛИШНЬОГО МАТРОСА З ПАНЦЕРНИКА «ПОТЬОМКІН», КОМАНДУВАЧА СХІДНОГО ФЛОТУ, КАВАЛЕРА ОРДЕНА БОЙОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА, ВЕДУТЬ НА РОЗСТРІЛ...» Обтер з чола піт і додав: «ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ...»

Не міг пригадати, як виглядав Багров. Запам’яталася лише його гігантська постать, довгі, незграбні руки, веснянки на широкому, плоскому обличчі і ледь кирпатий ніс. Вони були разом на засланні після 1905 року, мешкали в одній кімнаті Це тоді Рубашов навчив його читати й писати та ознайомив його з основами історичного вчення. З тих пір, хоч би де Рубашов був, Багров двічі на рік присилав листи, написані від руки, які обов’язково кінчалися словами: «Ваш вірний до гробу Багров».

«ІДУТЬ!» — полинуло від стіни так голосно, що Рубашов, стоячи збоку Ріпа ван Вінкеля, почув через камеру.

«СТІЙТЕ БІЛЯ ДВЕРЕЙ! БИЙТЕ В ДВЕРІ! ПЕРЕДАЙТЕ ДАЛІ!»

Швидко передав вістку до камери 406 і побіг до дверей. Задихався від хвилювання. Тиша, як і раніш, була абсолютною.

Через кілька хвилин офіцер повідомив:

«НАБЛИЖАЮТЬСЯ!»

З коридору почувся приглушений, тупий звук, схожий на гул далеких тамтамів у джунглях. Саме тамтамів. Це не був звичайний стукіт у стіну чи двері. Мешканці камер 382—402, які підтримували акустичний ланцюг, стояли тепер біля дверей, мов члени почесної варти, і лише їм відомим способом відтворювали звуки далеких тамтамів. Якийсь час Рубашов дивився в вічко, потім почав ритмічно гатити в двері. На його велике здивування, хвиля тупих звуків почулася також із камери Ріпа ван Вінкеля та подальших камер.

Зліва донісся скрегіт дверей на роликах. Рубашов ще нічого не бачив, бо двері, які відгороджували дільницю з камерами смертників, були поза полем його зору. Їх тепер відчинено — він чув це. Знову скрегіт дверей і удар у лутку. Забрязкотіла в’язка ключів — двері знову замкнуто. Кроки наближалися. Барабанний відгомін ліворуч піднісся аж до крещендо. Рубашов припав до вічка, але ще нічого не бачив. Чув гупання по підлозі, шаркання, ніби хтось волочив одну чи обидві ноги, стогін і пхикання. Кроки лунали вже зовсім близько. Барабанний гул зліва дещо втих, праворуч став голоснішим. Рубашов бив по дверях. Поступово він втратив відчуття часу й простору. Чув лише звуки барабанів у джунглях.

Попередня
-= 45 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!