Слава ЗСУ!

— Ну й що з того? — з викликом запитав Іванов. — Невже все це не здається вам прекрасним і величним? Чи було щось подібне в історії? Адже ж ми зриваємо з людства стару шкіру і зодягаємо його в нову. Погоджусь, це заняття не для людей зі слабкими нервами, але ж був час, коли це заняття викликало у вас захоплення й ентузіазм. Що зробило з вас примхливу стару діву?

Рубашов хотів сказати: «Схлипування Багрова та його волання о поміч», — але відчув, що подібним чином він лише пом’якшить свої аргументи. Замість цього сказав:

— Відповім вам попередньою метафорою: я бачу облуплене тіло, але не бачу появи нової шкіри. Всі ми колись вважали, що експеримент з історією можна порівняти з експериментом у лабораторії. Але в лабораторії експеримент можна повторити тисячу разів, тоді як з історією — лише раз. І якщо навіть колись з’ясується, що великі підводні човни, попри все, були правильною пропозицією, товариш Багров із мертвих не підведеться.

— То й що? — запитав Іванов. — Невже нам сидіти тепер бездіяльно лише тому, що наслідки вибору передбачити важко? То чи не погодитися тоді, що будь-яка акція у самому своєму зародкові лиха? Але ж ні, за кожну акцію ми ручаємось головою — чого ж іще? У протилежному таборі керівники, звичайно, поблажливіші. Який-небудь ідіот у ранзі генерала може експериментувати там із тисячами людських істот. І якщо навіть зробить помилку, найбільше, чим його покарають, — відставкою. Сили реакції й контрреволюції не мають ніяких етичних правил. Уявіть собі Суллу, Галіфе або Колчака над читанням роману про Раскольникова. Ви справді рідкісна птиця, яку можна знайти хіба що в нашому революційному лісі. Для багатьох інших це все виглядає просто...

Рубашов дивився у вікно. Шиби зробилися сірими. Шмат газети, що ним було заліплено розбите скло, вигинався під подувами вранішнього вітерцю. Навпроти на вежі вартовий притупцьовував та грів руки, б’ючи ними одна об одну.

— Ваша огида до наших методів, — провадив Іванов, — особливо з огляду на ваше минуле, видається мені майже штучною. Щороку мільйони людей гинуть від епідемій та інших стихійних лих. І гинуть цілком безцільно. А ми не можемо пожертвувати кількасот тисяч заради найперспективнішого експерименту в історії? Незліченні маси людей помирають від недоїдання й туберкульозу, у ртутних і вугільних шахтах, на рисових, бавовняних, чайних та інших плантаціях. І ніхто цим не переймається, ніхто не питає чому й за віщо. А от коли ми розстріляємо кілька тисяч об’єктивно шкідливих людей, тоді гуманісти усього світу піняються і протестують. Так, ми ліквідували паразитичну частину селянства. Це була хірургічна операція, необхідна, щоб вилікувати організм раз і назавжди. Адже ж в оті добрі дореволюційні часи така сама кількість селян помирала кожного засушливого року, тільки даремно й безцільно. Жертви від повені на Жовтій ріці в Китаї вимірюються сотнями тисяч щороку. Природа напрочуд щедра на безцільні експерименти з людством. Чому ж людство не має права експериментувати на собі?

Іванов зупинився, напевно, чекаючи відповіді на останнє питання, але Рубашов не озвався. Невідомо, чи слухав він, а чи мріяв.

— Ви читали брошури, видані благочинними товариствами? — спитав Іванов. — Ці книжечки просто приголомшують, серце крається... Читаєш про якусь бідну шавку, якій вирізали печінку, а вона жалібно кавчить і лиже руку свого мучителя, — і так марудно робиться, як вам сьогодні. Але коли б усі оті люди, так звані захисники тварин, та правили світом, то ми не мали б сьогодні жодних вакцин проти холери, тифу чи дифтерії...

Іванов допив рештки зі склянки, позіхнув, потягнувся і встав. Зашкутильгав по камері до вікна, до Рубашова.

— Світає, — цілком іншим тоном сказав він. — Не будьте дурнем, Рубашов. Усе, що я вам говорив, — елементарні речі, які ви знаєте не гірше від мене. Ви просто були у стані депресії, але вам уже краще.

Він став поряд із Рубашовим і обійняв його однією рукою.

— Лягайте й виспіться. А завтра на свіжу голову ми опрацюємо ваше зізнання. Прошу вас, не опирайтеся. Адже наполовину ви вже переконані, що вам нічого не лишається, як підписати протокол. Якщо ж ви почнете твердити, що це неправда, тоді мені ясно: ви в лабетах морального боягузтва. Моральне боягузтво, як ви знаєте, зробило мучеників із багатьох, але що вони тим осягнули?

Рубашов дивився у вікно. Вартовий на вежі саме зробив крутий поворот. Небо над кулеметною вежею зробилося блідо-сірим, з’явилися червоняві смуги.

— Я подумаю... — по тривалій мовчанці сказав Рубашов.

Коли гість вийшов із камери й за ним гримнули двері, Рубашов признався собі, що наполовину він уже справді капітулював. Упав на ліжко. Почувався виснаженим, але водночас відчував і полегшу. Був спустошений, висмоктаний, але було легко, мовби зняли з нього важкий тягар. Патетичний вигук Багрова ще бринів у його вухах, але вже без попередньої пронизливості й гостроти. Невже це зрада, коли, замість мертвим, людина залишається вірною живим?