Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

«Краще вмерти, ніж збезчестити себе», — заявив сусід із 402-ї і при цьому, мабуть, ще й підкрутив вуса. Ця заява, власне, і є класичним виявом самолюбства. Сусід із 402-ї вистукував свої речення моноклем, а Рубашов — пенсне. І в цьому полягала різниця: характер предметів визначав характер їхніх власників.

Та всі ці роздуми заступались бажанням тихо попрацювати у бібліотеці, розробляючи свою теорію. Він працював би роками і написав би масивну книгу, перший корисний підручник для зрозуміння історії демократичних інституцій, що кинув би світло на психологію мас. Ця психологія змінювалась, наче рух маятника, і в наш час це було особливо помітно, хоча теорія класової боротьби не могла цього пояснити.

Рубашов кружляв по камері і думка про дальшу працю над своєю теорією не покидала його. Зуб не болів; почувався жвавим, заповзятливим, повним бадьорого неспокою. Відтоді як переговорив з Івановим і подав заяву, минуло два дні, але нічого не сталося. Протягом перших двох тижнів ув’язнення час минав швидко, але тепер, здавалося, перетворився на важкий предмет, що висів над головою нерухомо. Години розпадалися на хвилини, а хвилини — на пекучі секунди. Брав олівця й починав новий розділ своєї теорії, але невдовзі зупинявся, не маючи змоги підкріпити свої думки історичними фактами. І знову мріяв про бібліотеку. По чверть години вистоював біля вічка, сподіваючись побачити старого наглядача, що простує до його камери, аби запровадити його до Іванова. Але в коридорі не було нікого. Лише світло лампочок стікало по стінах незмінною блідістю.

Деколи починав вірити, що Іванов сам прийде до камери і формальність із протоколом буде залагоджена тут. Навіть вважав, що залагодження цієї справи у камері було б приємнішим. Цього разу Рубашов, напевно, не відмовився б від горілки чи вина. В уяві він до дрібниць відтворював майбутню розмову. Бачив, як разом вони фарширують його «зізнання» помпезною фразеологією і як Іванов цинічно піджартовує з цієї процедури. Чи ж не обіцяв він викликати його до себе наступного ж ранку?

Неспокій зростав, перетворюючися поступово у страх. На третю ніч він уже взагалі не міг заснути. З розплющеними очима лежав на ліжку, прислухаючись до слабких, притлумлених звуків в’язниці. Перекидався з боку на бік, втікаючи від несподіваної загадки, вперше з часу арешту бажав присутності поруч себе теплого жіночого тіла. Щоб заснути, пробував дихати «по-спортивному», але натомість збуджувався ще дужче. З останніх сил гамував у собі бажання побалакати з офіцером, який від часу дискусії про гідність зовсім не озивався.

Пролежавши без сну до півночі й знудившись клаптем газети на верхній шибі, в яку впирався його зір, загрюкав об стіну кулаком. Нетерпляче чекав на відповідь, але стіна залишалась німою. Знову затарабанив, відчуваючи в скронях гарячу хвилю приниження. Сусід із 402-ої не відповідав. Рубашов був певен, що він не спить, а лежить, як завжди, пережовуючи подумки свої давні пригоди. Одного разу сусід признався, що ніколи не засинає раніше другої години ночі. Також признався, що знову став жертвою хлоп’ячих звичок.

Рубашов лежав на спині і безцільно дивився в стелю. Матрац під ним збився у великий чотирикутний коржик. Під ковдрою було дуже жарко, але коли скидав її з себе, починав тремтіти. Запалив цигарку. Тоді ще одну. Скурив сім підряд. Недопалки лежали довкола ліжка. Усе завмерло, ніде ані звуку. Здавалося, час зупинився, перетворившись на безформну темряву. Заплющив очі й уявив Орлову поруч себе. Забув, що її волочили по підлозі, як і Багрова. Тиша зробилась такою нестерпною, що здавалось, вона коливається і скрипить. Чим зайняті тисячі людей у щільниках цього вулика? Тиша вбирала у себе їхнє нечутне дихання, їхні невидимі мрії, їхній притлумлений страх і жадання. Якщо історію можна обрахувати кількістю, то скільки заважить сумарний кошмар двох тисяч людей?

...Двері камери відчинились раптово, з гучним брязкотом. Ввійшло двоє охоронців у одностроях, підперезані новими ременями з кобурами. Цих двох Рубашов бачив уперше. Один із них, високий, з обличчям, що випромінювало брутальність, і хрипким голосом, що звучав надто наказово, підійшов до ліжка. Зневажливо, майже глузливо наказав Рубашову йти за ними, не пояснюючи куди.

Рубашов розшукав пенсне, почепив на носа й підвівся. Йдучи по коридору, почувався змученим, обважнілим, ніби повним свинцю. Поруч із вартовим, що виглядав циклопом і мав сажневі кроки, іти було нелегко. Другий конвоїр ступав іззаду.

Назовні годинник вибив другу годину ночі. Значить, він таки трохи поспав. Ішли попереднім маршрутом — до голярні. Цією дорогою вели й Багрова. Страшенно хотілося озирнутись на того, що йшов позаду, але Рубашов стримувався. Бажання було таке сильне, що, тамуючи його, він аж упрів. Невже це бажання походить зі страху? В усякому разі, втішав він себе, вони не штовхнуть мене в прірву без церемонії. Але й це заспокоєння потопало в напливах сумнівів. І раптом урівноважився. Так чи так — яка різниця? Аби тільки швидше закінчилося. Силкувався збагнути, має він страх чи ні, але відчував лише фізичну незручність від потамованої спокуси озирнутись назад.

Попередня
-= 57 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!