Слава ЗСУ!

«Ах ти ж свиня!— майже вигукнув Рубашов. — Нахабна, брудна свиня в однострої!»

Почервонів. Знав, що червоніє. Знав, що Клєткін це теж помітив. Цікаво, скільки цьому Клєткіну років? Не більше, як 37. Мабуть, у громадянській війні брав участь зеленим хлопчиськом. Належав до покоління, яке сформувалося вже після відпливу. Це покоління не мало традицій, не мало минулого, не мало нічого, що хоч би трохи пов’язувало її зі старим, зниклим світом. Це покоління народилося без пуповини. А проте сила була по її боці. Залишалося й собі розрізати пуповину, що в’язала з пустими концепціями честі й гідності старого світу. Гідність — це служіння без самолюбства, без оберігання себе, служіння до останнього логічного висновку.

Поволі заспокоївся. Тримаючи пенсне в руці, повернувся до Клєткіна, але враз мусив заплющити очі — лампа просто пекла. З заплющеними очима почувався абсолютно роздягненим, але це його вже не турбувало.

— Я готовий на все, аби лише допомогти партії, — сказав Рубашов чітким голосом. — Я прошу вас зачитати обвинувачення в деталях. До цього часу я з ним іще не ознайомлений...

Радше почув, ніж побачив, як пожвавилася уся постать Клєткіна. Сорочка його зашелестіла, а сам він почав дихати вільніше, мовби щойно його тіло звільнилося від невидимих кайданів. Рубашов здогадувався, що Клєткін переживав найбільший тріумф свого життя. Перемога над Рубашовим означала початок великої кар’єри, навіть не вірилося, що хвилину тому справа невизначено лежала на хитких терезах. Такий поворот не міг не тішити, надто коли врахувати долю менш удачливого Іванова.

І тут Рубашов відчув, що тримає Клєткіна у руках не менше, ніж той тримає його. «Я вхопив тебе, хлопче, за горлянку, — подумав Рубашов. — І якщо вже падатиму з гойдалки, то потягну й тебе». Якийсь час він бавився цією думкою, не звертаючи уваги на Клєткіна. Останній, знову ретельний і незворушний, шукав щось у папці з документами. Рубашов, перепочиваючи, заплющив очі.

Невже треба спалити останні залишки самолюбства? Клєткін, безумовно, вірив, що це саме завдяки його методам, а не аргументам Іванова, Рубашов опинився на грані капітуляції. Хтозна, може, Клєткін навіть переконав вищі інстанції в недосконалості методів Іванова і тим самим прискорив його падіння! Свиня! «Свиня!» — повторив подумки, але без попередньої злості. «Ти, безпардонна тварюко в уніформі, наш власний виплодку! Варваре новочасного і прийдешнього віку! Ти ж зовсім не розумієш суті справи! Зрештою, коли б ти розумів, коли б ти був потрібен!..»

Відчув, що світло лампи зробилося ще різкішим. Здогадувався, що десь біля столу є реостат, яким можна посилювати й знижувати напругу в лампі. Сліпуче світло змусило його відвернутися від Клєткіна й витерти засльозені очі. «Тварюка! — подумав знову. — Проте саме таке покоління тварюк нам сьогодні потрібне...»

Клєткін зачитав звинувачення. Його сухий, монотонний голос дратував невимовно. Рубашов слухав, відвернувши голову й заплющивши очі. Він вирішив трактувати звинувачення як формальність, як абсурдну, але потрібну комедію, річ, болючий сенс якої могли зрозуміти лише втаємничені. Але те, що читав Клєткін, своєю абсурдністю перевершило його найгірші сподівання. Невже Клєткін справді вірив, що він, Рубашов, планував усі оті дитячі змови? Що протягом багатьох років він тільки й думав, як би розвалити будівлю, фундамент під яку він і вся стара гвардія закладали? Невже Клєткін вірив, що всі оті люди з групової фотографії, герої його дитинства, раптом стали жертвами епідемії, яка поробила їх продажними й нікчемними, одержимими одним бажанням — угробити революцію? Та ще й методами, запозиченими з дешевих детективних романів?

Клєткін читав монотонно, без інтонації, сухим і безбарвним голосом людини, яка вивчила абетку пізно, будучи вже дорослою. Він читав про переговори, що мали місце між Рубашовим і представником ворожої держави. Переговори відбувалися в Б., а їх метою була реставрація старого режиму силою. Називалося й прізвище представника ворожої держави, вказувались навіть час і місце зустрічі. Рубашов почав слухати уважніше. Пригадалася коротка і незначна сцена, яку він відразу забув і яка ніколи не наверталася до пам’яті. Вичислив дату. Так, усе збігалося з обвинуваченням. Так невже ця невинна сцена й буде тим мотузком, на якому його повісять? Усміхнувся й знову витер очі.

А Клєткін читав. Рівно, монотонно-мертвотно. На обличчі мав вираз, властивий людям, що сприймають прочитане некритично. Невже він не помічав гротесковості й абсурдності тексту? А далі... Йшлося тепер про період, коли Рубашов очолював комісію з виробництва алюмінію. Клєткін наводив цифри, які мали засвідчити страшну дезорганізацію на цій стрімко розвинутій промисловій ділянці. Подавалася кількість робітників, що загинули за підозрілих обставин, кількість літаків, що розбилися внаслідок дефектності матеріалу. І все це разом було результатом диявольських саботажних операцій Рубашова. Слово «диявольський» зустрічалося в тексті кілька разів. Рубашов навіть було подумав, що Клєткін схибнувся. Мішанина логіки й абсурду скидалась на комплекс шизофренії. Але... Але звинувачення готував не Клєткін! Він тільки читав його і щиро вірив прочитаному чи принаймні вважав це все цілком вірогідним...