Слава ЗСУ!

Той, хто виступає проти диктатури, мусить прийняти громадянську війну як засіб. Той, хто жахається громадянської війни, мусить відкинути спротив і прийняти диктатуру. Цими простими реченнями, написаними колись під час полеміки з поміркованими, він виносив сам собі присуд.

Не міг більше полемізувати з Клєткіним. Усвідомлення своєї поразки наповнило його почуттям полегкості. Обов’язок продовжувати герць, як і тягар відповідальності за його наслідки, спали з його плечей. І, як не дивно, це полегшення знову викликало запаморочення. Удари у скронях скидались на відгомін далеких громів; протягом кількох секунд йому видавалося, що за столом навпроти сидить не Клєткін, а сам Хазяїн з на диво іронічним поглядом, таким самим, яким він дивився під час їхньої останньої зустрічі. Пригадався напис, що його колись бачив на воротах цвинтаря в Ерранці, де були поховані Сен-Жюст, Робесп’єр та їхні шістнадцять соратників. Напис складався з одного слова:

DORMIR — СПАТИ.

Його нам’ять знову відкотилася в смугу суцільної чорноти. Він, мабуть, заснув удруге на хвилину чи дві. Але цього разу йому нічого не снилося. Його розбудив Клєткін, щоб підписати зізнання. Слідчий подав йому свою авторучку, яка від перебування в кишені була теплою, і це викликало в Рубашова дивну огиду. Стенографістка непорушно сиділа за своїм столом. У кабінеті панувала цілковита тиша. Лампа теж перестала гудіти і світилась тепер нормальним світлом, навіть дещо тьмяним, бо у вікно проникали вже перші сигнали світанку.

Без слова Рубашов підписав протокол. Почуття полегшення й безвідповідальності не покинуло його, хоча причина вже призабулася. Очамрілий від сну, прочитав своє зізнання, де зокрема підтверджував намовляння молодого Кіффера до вбивства вождя партії. На кілька хвилин його охопила думка, що все це — гротескове непорозуміння, і він ледве втримався, щоб не закреслити свій підпис і не пошматувати документ на клапті. Але згадав, як і коли це все почалося, потер пенсне об рукав і передав протокол Клєткіну.

Наступним, що йому запам’яталося, був поворот до камери. Ішов тим самим коридором повз сходову клітку кудись угору, повз медпункт і голярню, ескортований тим самим циклопом в однострої. Потім почув, як гримнули за спиною двері, і відразу ж упав на ліжко, відчуваючи приплив фізичного блаженства. Якусь мить іще бачив, як у вікно заглядав світанок, а тоді, наче з кручі, пірнув у хвилі сну.

Коли двері камери відчинилися знову, ще як слід не розвиднілося. Спав, мабуть, не більше години. Спочатку подумав, що це вже розносять сніданок, але замість старого наглядача у дверях стояв гігант в однострої. І Рубашов зрозумів, що його знову поведуть до Клєткіна і допит продовжуватиметься.

З трудом підвівся, підійшов до вмивальника, хлюпнув холодної води на обличчя й шию, витерся, начепив пенсне і вийшов у коридор. Його коліна підломлювалися, і весь він помітно похитувався з боку на бік, але сам цього не помічав.

Від того моменту туманна завіса, що впала на його пам’ять, зробилася грубшою й непрогляднішою. Пізніше йому пригадувалися лише окремі фрагменти розмови із Клєткіним. А тривала ця розмова кілька днів і кілька ночей з невеликими перервами на годину чи дві. Рубашов навіть не міг точно встановити, скільки днів і ночей це тяглося. Мабуть, не менше тижня. Рубашов і раніше чув про метод цілковитого фізичного знищення обвинуваченого, коли двоє чи троє слідчих на зміну «варили» його на безупинних допитах. Новим було лише те, що Клєткіна ніхто не підміняв, отож за цей тиждень він мусив витерпіти стільки, скільки й Рубашов. У цей спосіб він позбавляв Рубашова останньої психологічної переваги — моральної вищості жертви.

Після двох діб Рубашов втратив відчуття дня і ночі. Коли після годинного сну гігант в однострої розбудив його, він не міг зорієнтуватися, чи за вікном сіріє світанок, чи смерк. Коридор із дверима голярні, медпункту та сходами кудись униз завжди був залитий тим самим понурим світлом. Коли під час допиту у вікні починало прояснюватись і врешті розвиднювалось, Клєткін вимикав лампу. Це означало, що настав ранок. Коли у вікні темніло, Клєткін знову вмикав свій прожектор, і це означало, що настала ніч.

Під час допиту Рубашов часто голоднів. Тоді Клєткін негайно давав розпорядження й до кабінету приносили каву з бутербродами. Та рідко коли Рубашов їв з апетитом. Часто був голодний, як вовк, але від самого вигляду їжі його нудило. До того ж Клєткін ніколи не їв у його присутності, і тому вимагання їжі для себе самого видавалося Рубашову самоприниженням. Усе, що належало до фізіологічної сфери, у цій ситуації було проти Рубашова, принижувало його у присутності Клєткіна, котрий ніколи не виявляв утоми, не позіхав, не курив і, здавалося, навіть не їв і не пив, незмінно лишаючись за столом у тій самій коректній позі, у чистому, випрасуваному однострої, що при кожному його порусі свіжо шелестів. Найбільше Рубашова принижувала потреба відпрошуватись до клозету. Він мусив іти у супроводі високого конвоїра, який завжди очікував його під дверима, аж поки одного разу Рубашов не заснув на унітазі і відтоді мусив справляти усі потреби вже при відчинених дверях.