Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

Тягар у ногах раптом зник. Рубашов майже стрибнув до дверей і почав бити в металеву обшивку обома руками. Не було ніякого сенсу передавати почуту новину в камеру 406 — вона стояла порожньою. Б’ючи долонями в двері, Рубашов дивився у вічко.

Коридор, як завжди, заливало бліде електричне світло. Було видно двері камер від 401-ї до 407-ї. Гул барабанів розбухав, посилювався. Наближалися кроки, повільні й тягучі. Їх уже було виразно чути. Потім у полі зору Рубашова появився Заяча Губа. Він зупинився й повернув обличчя до камери Рубашова. Обличчя виглядало точнісінько так, як у кабінеті Клєткіна при світлі рефлектора — верхня губа трусилася, очі бігали. Руки, скуті за спиною в наручники, виглядали особливо неприродно. Заяча Губа не бачив Рубашова, що прилип обличчям до вічка, проте він вирячив на двері свої каламутні, благальні білки, немов чекав якогось порятунку з-за цих дверей. Почувся голос, і Заяча Губа слухняно рушив із місця. За ним ішов циклоп в однострої, з револьвером на боці...

Гуркіт барабанів поволі вщухав і невдовзі цілком припинився. З-за стіни почувся стукіт:

«ВІН ТРИМАВСЯ ДУЖЕ ДОБРЕ...»

Відколи Рубашов зізнався офіцерові у своїй капітуляції, вони ні разу не розмовляли. Сусід продовжував:

«ВИ ЩЕ МАЄТЕ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ ХВИЛИН ЧАСУ. ЯК ПОЧУВАЄТЕСЬ?»

Рубашов зрозумів, що сусід почав розмову заради полегшення його останніх хвилин, і відчув вдячність. Сів на ліжко й відповів:

«ХОЧУ, ЩОБ УСЕ ЦЕ НАРЕШТІ СКІНЧИЛОСЯ...»

«ВИ НЕ ЗДРЕЙФИТЕ ДО КІНЦЯ, — підбадьорював офіцер. — МИ ЗНАЄМО, ЩО ВИ ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА...»

Зробив паузу, тоді швидко повторив останні слова:

«ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА!»

Було ясно, що він робив усе, аби лиш розмова не урвалася. «ПАМ’ЯТАЄТЕ, ЇЇ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ КЕЛИХИ ДЛЯ ШАМПАНСЬКОГО? ХА-ХА! ДИЯВОЛ, А НЕ ЛЮДИНА».

Раптом Рубашов насторожився. Але ні, у коридорі було тихо. Сусід, мабуть, відгадав його думки, бо відразу закалатав у стіну:

«НЕ ПРИСЛУХАЙТЕСЬ, Я СКАЖУ ВАМ, КОЛИ ВОНИ ПОЯВЛЯТЬСЯ НА ГОРИЗОНТІ. ЩО Б ВИ РОБИЛИ, ЯКБИ ВАС ПОМИЛУВАЛИ?»

Рубашов задумався.

«СТУДІЮВАВ БИ АСТРОНОМІЮ».

«ХА-ХА! Я ТЕЖ, МАБУТЬ, УЗЯВСЯ Б ЗА АСТРОНОМІЮ. КАЖУТЬ, ЩО ІСНУЮТЬ ІНШІ СВІТИ, ЗАСЕЛЕНІ ЛЮДЬМИ. ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ ДАТИ ВАМ ОДНУ ПОРАДУ».

«БУДЬ ЛАСКА», — відповів Рубашов, трохи дивуючись.

«НЕ ОБРАЖАЙТЕСЯ, ЦЕ ПОРАДА СТАРОГО СОЛДАТА. СПОРОЖНІТЬ СЕЧОВИЙ МІХУР. У ТАКИХ ВИПАДКАХ ЦЕ ДОПОМАГАЄ. ДУХ РВЕТЬСЯ ДО БОЮ, АЛЕ ТІЛО СЛАБКЕ. ХА-ХА!»

Рубашов посміхнувся й пішов до параші. Повернувся назад і передав:

«ДЯКУЮ, ЧУДОВА ПОРАДА. А ЯКІ ВАШІ ПЕРСПЕКТИВИ?»

Кілька секунд офіцер мовчав. Тоді дещо повільніше відповів:

«ЩЕ 18 РОКІВ. ТОЧНІШЕ, ВСЬОГО 6530 ДНІВ...» Помовчав, а тоді додав: «ЛИШЕ ПОДУМАЙТЕ — 6530 НОЧЕЙ БЕЗ ЖІНКИ...»

На це Рубашов не знайшов, що сказати. І лише перегодя порадив:

«АЛЕ ВИ МОГЛИ Б ЧИТАТИ, ВЧИТИСЯ...»

«НЕ ТА ГОЛОВА», — відповів сусід.

І враз за цим — гучно й квапливо:

«ІДУТЬ!»

І, немов оправдовуючись за цю фатальну вістку, додав:

«ШКОДА, МИ ВЕЛИ ТАКУ ПРИЄМНУ РОЗМОВУ...»

Рубашов підвівся з ліжка, зробив крок на середину камери. Тоді передумав, повернувся до стіни й передав:

«ВИ ДУЖЕ ДОПОМОГЛИ МЕНІ, ДЯКУЮ...»

У замку заскреготів ключ, і двері відчинилися. На вході стояли велетень в однострої і службовець у цивільному. Цивільний назвав Рубашова на прізвище, ім’я й по батькові і почав читати з розгорнутого паперу. Скінчивши, допоміг велетневі закласти руки Рубашова за спину і замкнути наручники. А зі стіни в цей час полилися ледь чутні звуки:

«Я ЗАЗДРЮ ВАМ. Я ЗАЗДРЮ ВАМ. ПРОЩАЙТЕ!»

Коридор сповнював глухий стукіт. Він супроводжував їх до голярні, потім почав стихати й віддалятися. Рубашов знав, що з-за кожних дверей через вічко на нього дивилися чиїсь очі, але не повертав голови ні вліво, ні вправо. Наручники тисли в зап’ястях, велетень прикрутив їх надто туго. Заводячи Рубашову руки назад, він, крім того, ще й шарпнув їх, і тепер боліли суглоби.

Показалися сходи, що вели кудись униз. Без попередження Рубашов стишив ходу. Цивільний дійшов до сходів і зупинився. Він був низькорослий, з випуклими очима.

— Маєте останнє бажання? — спитав він.

— Ні, — різко кинув Рубашов і рушив по сходах.

Цивільний службовець залишився стояти, силкуючись приховати своє здивування, але з його випуклими очима це було важко.

Вузькі сходи погано освітлювались. Рубашов ступав обережно, щоб не посковзнутися. Грюкіт у камерах нагорі вже затих. Лише чулося, як стукав підборами по металевих сходах конвоїр, що йшов за три кроки позаду.

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!