Слава ЗСУ!

Рубашов жадібно вдивлявся крізь ґрати в голубу смугу над кулеметною вежею. Оглядався на своє минуле, і йому здавалось, що протягом сорока років він кудись увесь час біг у несамовитій, але свідомій люті. Може, для людини краще, коли вона не цілком звільняє себе від стримуючих гальм типу заповідей «Ти не можеш...» і «Ти не повинен...» у цій гонитві.

Блакить на небі почала змінюватися рожевістю, западав присмерк. Довкола вежі літала зграя чорних птиць, повільно вимахуючи крильми. Ні, рівняння не сходилося. Не досить дати людині ножа й показати мету. Людині не годиться експериментувати з ножем у руці. Може, пізніше, значно пізніше, їй можна буде дати й ножа. Але нині людина для цього ще надто молода й недосвідчена. А доказом цього — він сам, Рубашов. Як він метався з ножем по великому дослідному полю, по батьківщині революції, по бастіону свободи! Все, що сталося, Клєткін виправдовував потребою збереження цього бастіону. Гаразд. Але якщо вже захищати бастіон, то треба б знати також, що в тому бастіоні. Ні, неможливо збудувати рай із цементу. Бастіон можна врятувати, але він втратить своє призначення, не зможе подавати прикладу світові. Режим Хазяїна заляпав брудом ідею справедливої держави так, як середньовічні папи осквернили ідею царства Божого. Прапор революції перетворився на жалобний...

Рубашов ходив по камері. Було тихо. Надворі стемніло. Незабаром двері камери відчиняться, він ступить на поріг, почнеться фінал. Ні, в рівнянні таки є помилка. Навіть не в рівнянні, а в усій системі математичного мислення. Вже давно, ще від зустрічі з Ріхардом, сумніви щодо правильності рівняння заважали його усталеним думкам, але він не смів висловити їх навіть самому собі. Мабуть, революція сталася завчасно. Може, вона народилася викиднем зі страшними, спотвореними рисами. Адже римська цивілізація теж стояла перед падінням ще в першому столітті до нашої ери і теж здавалася прогнилою до кісток, як і наша. Найкращі люди того часу теж вірили, що настав час для змін. І все ж вичерпана, знеможена, агонізуюча римська цивілізація протрималася ще п’ять століть. Пульс історії б’ється дуже повільно. Людина рухає на роки, а історія — на покоління... Йому захотілося жити й обдумати до кінця ту свою теорію відносної зрілості мас.

У камері панувала тиша. Чути було тільки човгання його черевиків по підлозі. Шість з половиною кроків до дверей, через які він невдовзі вийде в останню дорогу; шість з половиною кроків до вікна, за яким западала ніч. Невдовзі усе це скінчиться. Та коли він питав себе: «За що, по суті, ти вмираєш?», — то відповісти не міг.

Так, у всій системі десь сталася помилка. Вочевидь, вона була в аксіомі, яку він досі вважав абсолютно правильною, за яку віддавав у жертву інших і якій тепер сам був принесений у жертву. Помилка була в аксіомі, що мета виправдовує засоби. Це ж вона вбила революційне братерство, це ж вона змусила їх усіх бігти вперед у несамовитій люті. Чи ж не сам він ще недавно писав: «Ми викинули за борт усі забобони й звичаї, нашим єдиним принципом стала послідовна логіка; ми пливемо без морального баласту»?

Мабуть-таки, причиною нещастя була ця аксіома. Може, ліпше, коли людство пливе з баластом. Може, діалектика — поганий компас, якщо він веде нас таким покрученим, спотвореним курсом, що й мета врешті-решт зникла в тумані. Отже, настає час великої пітьми...

Можливо, колись пізніше виникне новий рух — з новими прапорами, з новим духом — що виходитиме з економічної необхідності й «океанічного почуття». Можливо, члени нової партії будуть носити чернече вбрання і проповідувати, що лише чистота засобів виправдовує мету. Можливо, вони навчатимуть, що догма, яка твердить, ніби людина — це результат ділення мільйона на мільйон, є шкідливою й веде до катастрофи. Можливо, вони принесуть нові правила обчислення, за якими сукупність мільйона індивідуумів складатиме нову реальність, котра, не будучи більше аморфною масою, розвиватиме власну свідомість і окремішність, збільшуючи «океанічне почуття» в мільйон разів, вміщуючись у безмежному, але самоорганізованому просторі...

І враз Рубашов похолов. З коридору почулися тупі звуки далеких барабанів.

Спочатку звуки були глухими, ніби вітром принесені десь здалеку. Вони поволі наближалися. Рубашов не рухався. Ноги перестали йому коритися. Сила земного тяжіння немовби наливала їх чимось важким. Не відриваючи погляду від вічка у дверях, Рубашов машинально ступив кілька кроків назад, важко дихаючи. Щоб якось відволіктися від стукоту, знайшов цигарки й запалив одну.

Вперше після суду «озвалася» стіна, за якою сидів офіцер.

«ВОНИ ПІШЛИ ДО ЗАЯЧОЇ ГУБИ. ВІН ШЛЕ ВАМ ПРИВІТ».