Слава ЗСУ!

Нікудишній

Огненним пруттям оддирали

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ.

Іван Котляревський “Енеїда”

Джон Доу – чоловік середніх років, середньої статури, середньої зовнішності, середнього достатку – підіймався сходами на сьомий поверх непримітної офісної будівлі в центрі міста. Він не хотів іти туди, куди йшов. Йому було би краще взагалі нікуди не йти – лишити все, як є: звичніше, простіше, легше.

Але жодного вибору він не мав: корпоративне начальство, змінивши глобальну політику поводження з персоналом, прирекло його на нового штибу муки. Як Пилип із конопель! Тепер з’явилися графіки, таблиці, формули успішності, задоволеності, обізнаності та інша невідь-яка маячня. Тепер окрім буденних посадових обов’язків кожен мав працювати понад норми – над собою. Звісно ж, не самотужки, бо хто ж на тверезу голову захоче працювати над собою самотужки?! Клята автоматизація на чолі зі штучним інтелектом справлялася з опікою краще за будь-якого наглядача! По-справжньому всевидюче око бездушної машини помічало найменшу дрібничку, найменшу невідповідність, найменшу лінь, найменше вхиляння! А потім доповідало куди треба й куди не треба…

“Клятий сучий прогрес!” – подумки заволав Джон, гучно, важко відхекуючись. Він нарешті дістався сьомому поверху. Лице чоловіка рясніло від поту, а серце продовжувало надсадно калатати, не вірячи кінцю-краю сходів-мучителів. Наступний етап – пройти другим коридором до остогидлого кабінету з осточортілим написом на вхідних дверях: надокучливий “Психотерапевт”.

Блякло освітлений синіми світлодіодними панелями довгий коридор тягнувся змією без жодного повороту хоч кудись. Прямо, прямо, прямо. Шпалери на стінах зображали невідомий ліс. Тобто, не так – радше за все мали зображати за задумом архітектора. Фактично ж стіни здавалися покритими бридкою зміїною лускою. Тому Доу почувався мишею, котру живцем проковтнув ненажерливий пітон: плинув кишечником тієї гадини до її заднього проходу. І скільки б разів чоловік тут не волочився, те видиво однаково зринало в його уяві. А, здавалося б, давно вже мав звикнути. До роботи звик же – старої гарної роботи – без осоружних нововведень.

Ось майже й кінець. Джон різко зупинися перед самісінькими дверима в кабінет, зволікаючи зі входом досередини. Як же ж він того не хотів! Нащо йому ця мука?! Проклятуще корпоративне начальство з його дурними примхами, ідеями, ініціативами, трендами, поступом! Чом було не зоставити, як є?! Як працювало ще за царя Гороха?!

Новенька світленька оббивка, відполірована ручка, звивисті милі літери напису “Психотерапевт”. Доу знавіснів. Йому вчергове закортіло відкрити двері з ноги, осатаніло ввалитися до кабінету, роздовбати там усе до бісової матері та гарненько надерти дупу тому причепі-мозкоправові з його придуркуватою цікавістю. Настільки гарненько – щоб його рідна ненька не впізнала! Але сердега добре знав: нічого з того не спрацює – виключно погіршить ситуацію.

“Всевидюче око слідкує за мною.” – подумав чоловік, покосившись на крихітну камеру у верхньому правому куті над входом. Жовчно посміхнувся. Ощирився. Делікатно постукав у двері. Потягнув ручку на себе.

Пекельно яскраве світло вдарило Джонові в очі. Його неначе оглушило. Він завмер на півдорозі.