Слава ЗСУ!

 ОЧЕРЕТ НА ВІТРІ

Ми їхали в село зустрічати старий Новий рік. Там, після завершення університетського курсу, подруга Наталі викладала в школі мову й літературу.

Напередодні я ще був нівроку хворим – застуда замкнула мене вдома. І ми з Наталею спілкувалися тільки по телефону – не дозволяв їй провідати мене, аби не перейняла недугу.

Про цю поїздку зговорилися давно, вона й подрузі відписала на її запросини, що будемо. Турбуючись про мене, Наталя вмовляла не їхати – далеко, холодно, а здоров\'я – не жарти. Але в голосі її звучало все навпаки і позбавляло мене будь-якого сумніву зважуватися чи ні. Хоч цього сумніву, щиро сказати, і тіні не було. Рушати випадало в п\'ятницю, а з вівторка я почав зацитькувати в собі хворобу, поставивши для неї останній рубіж – ранок п\'ятниці.

З Наталкою зустрічалися ми кілька місяців. Ходили в кіно, філармонію, оперу... Нас бачили разом уже всі мої та її приятелі, бо не пропускали жодної нагоди побувати в гостях на свято, родинній події чи й просто вечірці. Найчастіше збиралися в мого приятеля, котрому неймовірно поталанило: у двадцять років мав кооперативну квартиру, батьківський дарунок. Звісно, друзів і знайомих там не переводилось. Серед них траплялося чимало таких, спілкування з якими було всуціль приємним. Той полонив усіх віртуозною грою на гітарі, інший чудово співав народні пісні, третій сипав новими анекдотами, як із мішка, а всі разом додавали один одному настрою дружніми кпинами, суперечками та й просто товариським застіллям, танцями під магнітофон.

У цій компанії ми з Наталею зустрічали й Новий рік. Наші стосунки на той час заходили межі, де приязнь переростає у щось вище. І переймавсь я незбагненним туском, ніби над світом повіяло печаллю, із якої має народитися його гармонія. І тільки ти один, здається, розумієш її наближення. Усі довкола живуть, радіючи собі, молодості, малим і великим її присмакам, а ти відчуваєш, що то мара. В гонитві за ілюзією вони нічого не збагнуть і не почують. Краса справжня, сповістивши себе срібним передзвоном, промайне не прийнята над ними.

Вдивлявся у Наталине обличчя, ловлячи справдження свого здогаду в її очах, рухах, словах. Чи й вона відчуває те саме? Я не один?

Не танцював тієї Новорічної ночі ні з ким. І Наталя теж. Майже не говорили між собою, був я мовчазним і з іншими. Затято сподівався хоч найменшого вияву її порозуміння. Щоб підійшла, приязно торкнулась, мовила щось – і знав би я: нас двоє.

Жодним порухом не виказував, як жадав цього. А вона лишалася зовні незворушною, мабуть, навзаєм, і це завдавало мені гіркоти й водночас, як не дивно, змушувало вірити, що й вона почувається так само, і кожен із нас назбируємо в собі таємницю того передзвону, доки не увіримося, що й інший почув.

Минала ніч, хтось куняв у кутку, декілька чоловік уже спали покотом в іншій кімнаті, дві чи три пари ще механічно танцювали. А для нас упали перепони, вияснилися ми одне до одного, неначе тендітні вогні новорічних свічечок. Сиділи на дивані, вона схилила голову мені на плече і слухала, як злагода струмує між нас.

Через день я захворів. Але, хіба то була недуга? Випробування нам послане! Може, й доречне. Бо ту ніч новорічну хотілося леліяти в собі якийсь час недоторканою. Навіть любе слово було цьому почуттю до пори завадливе. Я дослухався, як воно виростало, ставало більшим за моє серце, і здавалось – невдовзі його стане на цілий світ. Із Наталиного голосу в телефоні чув те саме. Про що ми в ті дні говорили? І не згадаєш: слова були радісною шифровкою, ключ до якої мали тільки нас двоє.