Слава ЗСУ!

До ранку п\'ятниці! – ставив рубіж своїй хворобі. Насправді, там пролягала межа нашому всамітненню.

У п\'ятницю вдень, коли сідали до автобуса, температура у мене ще трималася біля тридцяти восьми, але згадували про це тільки для годиться. Їхали зі свята на свято, проминувши довгі будні.

Від Новоріччя справжньої зими не наставало. Сніг випадав, танув, ледь торкнувшись землі, перехожі захищались від нього парасольками. З душі нудило визирати надвір. Здавалося, навіть із голочок ялини у кімнаті от-от зірвуться краплини, як із гілок дерев на вулиці. А нині вранці, – звідки знав я, що так буде? – густий іній ошатнив усе. «Це задля нас такий парад улаштував Дід мороз», – нахвалявся я Наталі.

Легенький удень приморозок до вечора взявся міцнішати. Коли проминули містечко Васильків, – неймовірна небесна голубінь, не витримавши власної досконалості, поступилася сонцю показати і свої сподоби. За перелісками, засніженими полями – на сизій смужці обрію, що зупиняв, змилосердившись, розгін очей по іскристій білизні, зажеврів перший західній поблиск. Ще він тільки розгорався крайнеба, коли ми зійшли на роздоріжжі з автобуса.

До села було кілометрів із п\'ять ґрунтовою дорогою. Ми не журилися: на Новий рік встигнемо! «Не прохопить тебе вітром?» – тільки й непокоїло Наталку. І нам чомусь стало весело, ніби сказала дитячу нісенітницю. По ліву руч зачиналося од сонця, неба й снігу щось непередавано гарне: від огненного до найніжнішого бузкового тону, який танув у підзір\'ї на блакить. Мінилось, наростало, затоплювало все довкруж величне сяєво. І не знати, чи то його бездоганно чисті й урочі кольори полонили нас, а чи наше передчуття щастя розцвіло на півнеба. І тільки вибілений зимою очерет у видолинку край дороги прошелестів нам щось сумовите, від чого піднесеність наша загорнулася у брунатний хітон смутку, знявши його з темніючого небосхилу.

Присмерк мостився на полі, дорога була неблизька, вітер дужчав і ми тепер йшли – як минають пустелю, сподіваючись на оазис. Позаду вчувся шум вантажної машини, ми збочили й обернулися. «ЗІЛ» хвацько загальмував, аж занесло на промерзлому путівці, і водій, майже парубчак, весело запропонував:

– Підкинути, чи що?

Простора кабіна була справжнім райським куточком: тепло, затишно, двигун –вуркотливий кіт, а за лобовим склом у снопиках світла починався танок сніжинок – поодиноких, густіших і, згодом, справжня метелиця. Нам було хороше, і хлопцеві за кермом теж. Розпитував до кого їдемо і радів, що нам потрафило, бо вчора ще тут, ближче до села, і волами не проїхав би. Автобуса в негоду сюди й не жди. Везучі ми, бо ще побили б ноги, якби йому, вертаючись із району, не лучилось завернути до сестри в сусіднє село.

І чогось ми всі раділи з цього, як близькі люди, дивуючись непередбаченому

випадку, що звів їх разом.

– На Новий рік спішите? – спитав хлопець.

– Авжеж, чи у вас не гуляють?

– Скажете! – сміявся він. І подав мені пачку «Біломора». – Закурюйте!

– Може, з фільтром? – запропонував я навзамін.

– Заслабкі, – відмахнувся. І те хлоп\'яче хизування – перед Наталкою! – зробило його мені зовсім симпатичним.

Незабаром світло вихопило крізь віхолу крайню хату, почалася вулиця. Скоро ми звернули у провулочок і спинилися.