Слава ЗСУ!

– Онде хата, – показав нам водій. – Передавайте привіт Оксані Дмитрівні, вона мене торік випускала – із трійкою! – реготнув розгонисто. – Скажіть: од Володика, шофера, вона знає.

– З Новим роком! – попрощалася Наталка.

– І вам щасливо погуляти! – Він газонув і машина розтанула.

Ми прошкували до хати, назустріч відчинилися двері, вийшла літня жінка обіпнута хусткою, розгледілася крізь сніг і крутнулася до дверей.

– Оксано! Стрічай гостей!

Як стій та вродилась на порозі й кинулася до нас.

– Скажена! – сварила, обіймаючи, її Наталя. – Тікай мерщій – захолодишся в платтячку.

І, не рознімаючи рук, вони підбігцем пурхнули до хати. Я обмів при ґанку черевики і теж зайшов. До сіней виходило двоє дверей. В одних стояла господиня й віталася з нами:

– Кажу – вийди подивися: машина гуркотить. А вона: та, де вже там, не буде їх – ніч на дворі.

– Оце така в мене подруга? – Наталя осудливо зиркнула на Оксану. – Не

поспішить і зустріти. Знала б – не їхала. Вас як величати?

– Дариною Володимирівною. А про вас і вашого чоловіка я знаю, Оксана розказувала. Та проходьте ж, проходьте, чого стояти в сінях. Не буду вам мішать.

Ми зайшли до Оксаниної кімнати. За «вашого чоловіка» я почувся до цієї жінки щиро приязним, бо й Наталка на її слова лукаво стрельнула до мене очима. Одначе, не проминула присікатися до Оксани:

– Що це за жарти, дорога подруго, про мого чоловіка? Ти вже нас і зговорила, і повінчала?

– А ти як думала – тут село. Я – вчителька. Хіба до мене може приїхати подруга з просто хлопцем і ночувати в одній кімнаті?

– Виходить, у вас ще суцільна патріархальність? Тоді прощаю! Ну, то позна–йомтесь! – І вона з\'єднала наші руки.

– Ти тільки поглянь на ці очі, – принукувала мене захоплено. – Бачив ще у когось такі розкішні, розпречарівні телячі очі?

– Спасибі, сказала комплімент, – відвертала обличчя Оксана.

– Так телячі – це ж ласкаво і, врешті, просто правдиво стосовно тебе, бо ти у мене ласкаве, добре теля! Хіба ні?

Вона обіймала приятельку, а та – добродушно всміхалася й танула від нашої присутності.

– Але, ти май на увазі, на ці очі довго не задивляйся, – застерігала Наталя, – бо вона отак подивиться, подивиться по-своєму, по-телячому на чоловіка, потім лупне ними – і пропав навік. А мені треба, щоб і додому хтось допровадив.

Оксана зашарілась і Наталка змінила тему.

– Ну, і як тебе розуміти – навіть надвір не вийшла зустріти?! Чужа людина поспішила, а вона – хоч би поцікавилась!

– Не солідно метушитися. Досить і того, що вся вулиця знає: вчителька гостей дожидає. Вискоч я подивитись хто під’їхав, а то не ви – завтра б хазяйка бідкалася перед сусідками, мовляв, нещасна й місця собі не знаходила. Хоч сьогодні, мабуть, і справді плакала б, якби не приїхали. Бо і Новий рік мусила тут сама відбути. Через школу та болото.

– Що ж ти, бідненьке моє, робило? З ким святкувало?

– Під куранти випили з хазяйкою по бокалу шампанського, – два місяці берегла пляшку, бо сюди не завозять, – вона пішла собі спати, а ...

– ... А ти «вкушала», нещасненька, пляшечку і потім ридала гірко?