Слава ЗСУ!

– Трішки. Правда, мені тепер весело – купила програвача. Добре, що електрику до другої ночі не вимикали – всі двадцять чотири етюди Шопена прослухала.

– 0, то ми сьогодні гулятимемо з музикою! І кавалера маємо. Він, по-щирості, трохи хворий, але болість свою, визнаю, перемагає стоїчно.

Оксана війнула на мене теплом великих очей і спитала серйозно:

– Ви справді застуджені?

– Байдуже, маю повну кишеню таблеток для профілактики.

– Хочете, запарю вам калини?

– До господині на поклонєніє йтимеш?

– Калина своя, наламала – мало не під хатою росте, а за каструлькою піду. – І додала в раптовому захваті: – Виводжу вас кругом завтра, хоч і дивитись мало на що є.

Вона війнулась із кімнати. Наталя ступила до мене, щоки розпашілись у теплі, очі радісні:

– Як вона тобі? Правда просто «прелесть»?

– Хороша…

– От, бач – усім одразу подобається. Я гірша, навіщо нам було познайомитися, чому не з нею? – Та відразу зробила серйозне обличчя і з бісиками в очах строго додала: – Жартую! Це зрозуміло?

Тут відчинилися двері, увійшла Оксана: в руках пляшка й миска квашеної капусти з огірками.

– Моя господиня вас уподобала, – звернулась до мене. – Коли сказала, що застуджений, – дала оце, каже, хай вип\'є: первак на калгані настояний. Пішла на двір по дрова, ще хоче зайве грубу протопити, теж для вас.

– Ого, я просто заздрю такому нечуваному успіхові! Що ж про мене говорить? Якою видалась їй?

– Ти не удостоїлась: худенька дуже...

– Звісно, під місцевий ідеал – кров із молоком – не підхожу. Але ж і ти не краща за мене!

–Я для неї тепер звична, а спершу навіть підгодовувати заповзялася – молоком поїла. Відмагаюсь: не любила його ніколи, та й, взагалі, спасибі, не турбуйтесь. А вона: еге, сусіди варнякатимуть – голодом учительку морить.

– Мені б у гуртожиток таку добродійку, – скрушно зітхнула Наталка.

Напоївши мене калиновим відваром із малиновим варенням, вони заповзялися готувати вечерю, переповідаючи, між ділом, новини, та перекидаючись із смішками і промовистими позирками лише їм зрозумілими натяками. Трішки були акторками, а я – їхнім глядачем. Мені це лестило, був приємно збентежений, ніби в передчутті чи

наближенні якоїсь радості. Цей настрій чим далі дужче огортав нас трьох. Оксана, перше стримана, під натиском жартівливих Наталчиних кпинів і сама змагалася з нею в дотепах, а то й шпильках.

Була вона трохи вищою за свою подругу, така ж худорлява, із ледь похилими плечима. Миле, одухотворене обличчя приваблювало погляд і даремно вона, це відчувалося, сумнівалася у власній зовнішності через ледь завеликий, гостренький ніс. Якраз він, коли б знайшовся хто сказати їй про це колись, надавав її обличчю зворушливості, яку посилювали приємний голос і дитяча незахищеність у рухах та виразі очей.

– Стіл буде у нас царський! – оголосила Наталя, звертаючись до мене. – Не пошкодуєш, що подався за мною у такі світи. З м\'якого ліжечка та в злу заметіль, – і вже до Оксани: – Мусимо старатись, бо ж знаєш – шлях до серця мужчини лежить через його шлунок.