Слава ЗСУ!

Чудово розумів, що під\'юджувала мене задля Оксани, аби наше свято не било надміру в очі. А для мене призначалося: як нам добре! Сидів на лаві,мабуть, блаженно усміхався у відповідь, бо Наталка й зовсім присікалась:

– Дивись, посміхається, – просто ягня боже! Хай признається: ледь не кожен день мусила телефонувати, чи не передумав їхати. Знаєш, яка не є, а баришня – не подасися без проводжатого світ за очі.

Оксана, сміючись, зиркнула на мене вгадати правду, і я побачив – зрозуміла все, як є.

Кімната, де ми сиділи, з\'єднувалася без дверей з іншою, малою, котра правила за спальню. Там розмістилися ліжко, диван, етажерка з книжками й програвач. З усього було видно, що цю, більшу, Оксана недолюблювала в самотині. Але сьогодні все

було інакше. Вона дістала із шафки й поставила серед страв коробку цукерок і пляшку білого рому.

– Ой, сьогодні я за цим столом умру! Це ж просто бенкет, сиріч, – об\'їдалівка готується, – жахалася Наталка. – Тепер вірю, що були б ми просто нечемами, якби не приїхали. Ти б нам цього ніколи не простила, правда?

Оксана, відмагаючись од жартів, пожалкувала:

– Хоч і старий Новий рік, але без шампанського ніби несправжній. Просила продавщицю із сільмагу: поїдете за товаром – привезіть. Каже не було, натомість два ящики рому виписала. Стоять у крамниці, ніхто не бере, а я ніби винувата.

– Доведеться частіше друзів запрошувати, – підсумувала Наталка і красномовно глянула на мене:– Ану, хай знає, з ким водиться!

Зі свого портфелю я вийняв пляшку шампанського й другу – плескату, з бар-вистою етикеткою.

– Ой, ви молодці! – засяяла Оксана.

– Ні, вона могла ще в цьому сумніватися! Хіба я забула до кого їду? Оце віриш, – звернулася до мене, – якби тут було і десять пляшок шампанського – вона б усі вкушала помаленьку.

– Ти мене і п\'яничкою зробиш перед людьми, – відмагалася Оксана.

– А хто на випускному вечорі, причастившись улюбленого напою, збиткувався над викладачами і перечіпався об стільці?

На той спогад вони розсміялися й розповіли мені пам\'ятну їм історію в подробицях.

Наближалася десята, коли приспіла картопля і ми сіли до столу. Заходив світами старий Новий рік і, мабуть, його перші посланці безшелесно майнули над нами, бо невибаглива та вечеря видавалася нам справжньою учтою.

– Як ви почуваєтесь? – поспитала мене Оксана.

– Мов на сьомому небі, – відповів я, і вони сприйняли мої слова просто за жарт.

– Певно, від хазяйської калганівки? – позбиткувалася Наталка.

– Чом би нам не покликати цю добру жінку до нашого столу? – запропонував я.

– Вона не схоче заважати, – сказала Оксана.

– А все таки?

– То ходімо разом.

– Гаразд!

– 0, так і знала! Пропав мій кавалер, а ще ж вона й оком не зморгнула, – удавано ревнувала Наталя. – Ну, йдіть вже, дозволяю!

Ми постукала у двері на другу половину хати і запросили зніяковілу господиню до себе. Коли підняли по чарочці за старий Новий рік, – я прихвалюючи калганівку, а жіноцтво, пригубивши рому, – Наталя звернулася до неї: