Слава ЗСУ!

– Вірите, не впізнала Оксани... Вилюдніла у вас, ніби на курорті.

Не добувшись її облудництва, – о підступна моя Наталко! – Дарина Володи- мирівна сором\'язливо віднікувалася:

– Ви хоч мовчіть! Душа болить за неї. На день якщо з\'їсть яку картоплину, чи півмиски борщу – то й добре. Правди ніде діти, ще й загадати мусиш. Спочатку трохи не сварилися за ту їжу. Де ж воно видано: молода людина, а до страви з примусу.

– Коли таке з кимось твориться, – глибокодумно прорекла Наталка, – не з добра.

Чи не закохалася вона тут, бува?

– Наталю! – зойкнула Оксана.

– Не смішіть, – відмахнулася наша гостя, – хіба для такої дівчини, вчительки, знайдете у нас пару? Парубки в городі осіли. А хто позоставались – або жонаті, або нікудишні. Оце, приміром, вернувся недавно один, після допру. Три роки сидів. Те–переча говорить: «Хто не і сідел, не челавек!»

– Показний, видно, хлопець? – напосідалась Наталка.

– А чого ж, Бог не обідив. Якби не вітер у голові.

– То це часом не через нього Оксана і не їсть і не п\'є?

– Наталю, годі – запротестувала Оксана. І з її інтонацій подруга вчула, що й

справді – годі.

– Ну, це я пожартувала, Дарино Володимирівно.

– Чого ж вам не веселитися – молоді. То я вже йтиму, Оксано?

– Побудьте, місця не пересидите.

– Е, молодим – молоде, а старому – старече. Спасибі за компанію, гуляйте собі на здоров’я.

І, не піддаючись на умовляння, подалася до своєї кімнати.

– З етикетом гражданка, – резюмувала Наталя.

– Не тобі, пара, – відрізала Оксана. – Наплела, що на думку спало, та й з пам\'яті геть. А тут потім із кожного твого жарту легенди повиростають. Чекай, сама побачиш –ще заглядатимуть до нас у вікна сьогодні.

– Хто? – не стримавсь я.

– Ну, може, баби й не будуть, а мої учні – напевно.

Наталка зірвалася на рівні й кинулася затуляти фіранки.

– Ось! Твій престиж врятовано!

Ми розсміялися. Було пів на дванадцяту. Скоро й Новий рік на поріг. Моя хвороба, ліки, калганівка – чи не вони перетворювали все у дійство, де кожне слово

було бажане і жоден рух не здавався зайвим. Що там нишком дріботіло в лабіринтах душі, достукувалося стиха моєї уваги? Так було хороше! Може сумнів, який хотів собі випросити частку на цьому святі трьох? Але чом не бути на світі дня й місця, де для людини існують самі тільки приязнь, порозуміння й безтурботність?

Видзвонював, зависав над хатою знайомий срібний згук. І легкий смуток переповнив мене – не вічно йому лунати.

– Чому ми скисли? – торкнулась моєї щоки Наталка.

Я звів очі й зустрівся з Оксаниними. Заприсягнувся б, що їй просто читати мій настрій. Наталка щось говорила жартома, іронічно, як увесь нинішній вечір, а мені подумалось, що за ці місяці чи й чув із її уст кілька слів, не замаскованих од мене серйозністю й розважністю, або ж отакою дотепністю.

Ох, таки уп\'ялось просто в серце жало це навіть сьогодні!

Майже розсердився з нічого на Оксану: за яким правом в її погляді це співчуття? Щоб нагадати, як завжди уникав чомусь жіночого порозуміння, надсилюючись там, де мене знати не хотіли. Приростав серцем – і суцільна мука, наперед угадувана, потім спопеляла мене надовго.