Слава ЗСУ!

Наталко-Наталочко, зроби так, щоб між нас було добре! Я не гравець. Цього разу мені не витримати.

Дзенькнуло раптом вікно, і з несподіванки ми стрепенулися, я зірвався на ноги й виглянув крізь шибку надвір.

– Почалося! – Оксана підхопилася - і в пальті наопашки подалася з хати.

– У чім річ? – обізвалася Наталка. – Зіпсувався настрій?

– Та ні, просто... не дуже добре почуваюсь...

– Не вигадуй! Я так хотіла, щоб у нас було ці дні безхмарно, а тобі заманулося все зіпсувати?

Увійшла Оксана і я не встиг відповісти.

– Повтікали. Але, гадаю, ще не кінець програми. Добре, хоч вікно не розбили.

Неначе у відповідь на її слова в сінешні двері постукали.

– Ну, я їм зараз!

– Стривайте, – зупинив Оксану. – Нумо я вийду.

Розчахнув двері – під хатою стояли п\'ятеро хлопців.

– Дозвольте колядувати.

– Ох, парубки, парубки, – хитнув я скрушно головою. – Зразу б так, а то перелякали всіх сніжками у вікно.

– Ми не зумисне. Злегка кидали, люди, може, сплять, – і хтось із них не стримався хихонути.

Що їм казати? Зайшли до світлиці і три колядки нам проспівали. Ми їм подякували цукерками й дрібними грошима і провели за поріг. Стояли в дверях і споглядали тихе кружляння снігу.

Хай би устелило чисто-білим і в наших душах, а зранку почати, ніби вперше, класти на ньому лінії своєї долі – неплутані й радісні.

Горіли на столі свічки. Сяєво сніжне з темної ночі зачаровувало нашу кімнату, новорічну трапезу. Хіба могло бути нам краще, ніж хвилину, годину тому? А ставало. Мабуть, присіли поруч нас за столом любов і приязнь, шати їхні віддавали трунками усіх пір року, і, відколи увійшли вони, – зник час: лише ми були, є й будемо від початку віків і до скінчення. Мала ти, Земле, та вічна, які ж ми, що вміщуємо в собі й тебе?

Не дивіться так, гості всемогутні, не зазирайте просто до серця, не стримати йому вашого німого очікування. Краще бачити мені перед собою дві пари очей цих, карі з блакитними, і купатися у джерелах, що плинуть із них на всі чотири сторони. Одне

прохолодно-жагуче, а друге – літепло ласкаве.

Оксана підступилась до гучномовця на стіні, увімкнула – саме вчасно. Бо за мить пролунав перший удар курантів. Дівчата заспішили, захвилювалися, одначе я не потурав: розважливо знімав дротяну обхватку з корку шампанського. Нарешті, вино гучно визволилось – і плеснуло до келихів.

– Тільки в очі дивитись, в очі один одному! – скоромовкою нагадувала Наталя.

Та ж їх двоє! І не хотілось мені, щоб Оксана почувалась цієї миті, рівній рокові, самотньою на світі. Затаєного туску, нею випромінюваного, начувся сьогодні вдосталь.

Пили шампанське й переводили, усміхнені, погляди один на одного. А я б хотів дивитися лише у твої очі. Невідривно, аж доки б не відчув: хай знову рушає своєю дорогою час – ми разом!

Увімкнули програвач, поставили щось із Генделя. Та урочисто-тужливим звукам байдужим було наше маленьке товариство, вони сповідували величність усамітненого духу. Ми в інше хотіли вірувати.

Наталка підвелася з дивана й виглянула у вікно.