Слава ЗСУ!

– Боже, як гарно! Сніг перестав. Гляньте-но, який місяць! Чуйте: ходімо надвір! Коли ще вдасться таке захопити.

І ми пішли. Срібна тиша оповивала все й сама розкошувала під місяцем у снігових виблисках. Та ось уплелися до неї звуки. Десь співали.

– Слухайте! – зрадів я.

– Гарно, – сказала Наталка.

– А мої дев\'ятикласники обіцяли завтра не прийти на урок. Усі вісім чоловік, – чомусь згадала Оксана.

– Як то? – здивувалася Наталка. – Зовсім не прийдуть до школи?

– Не знаю, мій урок перший. Не піду ж скаржитися директору. Вони це знають.

– І ти будь вдома, якщо так. Виспишся вдосталь.

– Я б залюбки. Ходімте до лугу, – раптом запропонувала вона. – Тут близенько – онде вже й калина бовваніє, бачите?

Вони йшли попереду, бо в чоботях, робили протопти, а мене змусили берегтися, щоб не набрав у черевики снігу. Дісталися того куща й спинилися біля нього. На вершечках ще збереглося трохи поріділих кетягів, я пригнув гілля, виламав кілька.

Смакували калиною, вдивляючись у мерехтливий безкрай. Старі верби обабіч нас незворушно, навіть похмуро стерегли від нього село. Серед них і нам іскриста далечінь видалась незатишною і ледь не дворушною. Повернулися обличчям до хат. Над нашою висів повний місяць.

– Колись дівчата проти Нового року ворожили, – зауважила Оксана.

– Може й ми спробуємо? – запропонувала Наталя. – Маєш воскові свічки?

– Воскових немає, стеаринові.

– Не годяться...

– То, може, скористаємося чоботом? – засміялася Оксана.

– Як це?

– А так: кидаєш чобіт через хату. В який бік носком упаде, – чекай звідтіля нареченого. А зватимуть його так само, як першого чоловіка, котрого зустрінеш.

– Ну, це мені вже і нагадано, і записано, – впевнено відповіла Наталя. Міг би прийняти ці слова на свою користь, та мені від них, замість приємно, холодно стало, бо не знайшов там себе.

Мовчки вернулись до хати. Ще постояли якусь хвилину на подвір\'ї – таки хотілося в тепло, затишок, – і зайшли.

Оксана клацнула вимикачем.

– От добре! – зраділа.

– Що «добре»? – не зрозуміла Наталя.

– Світло .Я ж казала – у нас після дванадцятої відрубують. Лише на свято до другої, або до третьої буває.

– Я б і чайку гарячого випила, щось морозить...

– Вдінь мого кожуха запропонував я. – Одразу зігрієшся.

– Хіба холодно в хаті? – стурбувалась Оксана. – Можу ще протопити.

– Та ні, це в мене просто так... від нервів, – безтурботно посміхнулася Наталя. –

Запалюй свої стеаринові для повного ефекту, бо зараз смакуватимемо чаклунський напій. Маестро, прошу!

Я налив зі своєї пляшечки з барвистою етикеткою.

– Щось незвичайне? – поспитала Оксана зацікавлено. – Етикетка гарна.

–Це для камуфляжу, щоб ніхто не зурочив, – інтригувала Наталка. – Спробуй, страшне!