Слава ЗСУ!

Оксана недовірливо скуштувала і, переконавшись, що пересторога подруги для жарту, похвалила:

– Приємний і не дуже міцний. Я такі люблю.

– Мій пан-кавалер власноруч приготовляє подібні бальзами. Цього разу – навмисно для тебе. Але, цур, не «укушуватися»! Бо почнуться потім дівочі сльози на плечі подруги.

– Ну тебе, – відмахнулася Оксана. – Можу я хоч один день за скільки там

місяців себе уволити?

Їй, мабуть, і дійсно було хороше з нами. Піклуватися б комусь про таку дівчину, любити, а вона б – шанувала його, їхнє взаєморозуміння, домашній затишок. Натомість, два роки знає лише школу, де по кілька чоловік у класах, та книжки, які, вряди-годи, привозить із міста від свого дядька, викладача інституту. Скільки думано-передумано у цих стінах вечорами й ночами, яких наспівало пісень її серце саме собі.

– Послухайте, у мене є цікавий рецепт, – згадала Оксана. – Із польського журналу взяла. Гадала, будуть гості – скористаюсь.

З-під книжок на етажерці видобула аркушика й урочисто проголосила:

– Коктейль: молоко, ром, горіхи і ... таке інше. Спробуємо?

Із цим вигадливим напоєм у склянках умостилися ми в малій кімнаті – я на дивані, вони на ліжку – і слухали етюди Шопена. Наталі забаглося. Ніч доходила середини, звичайнів для нас старий Новий рік, ще перемовлялися ми зрідка про щось, однак свято миналось і не було нам жаль, бо взяли від нього, що зуміли. Дослухались наостанок музики, як спогаду з теперішнього в майбутнє.

Кілька разів блимнула настільна лампа, і Оксана пояснила: за п\'ять хвилин вимкнуть електрику.

Зранку я прокинувся близько дев\'ятої. Наталя ще спала, Оксани не було. Згадав, їй на перший урок. Устав, прибрався і сів із книжкою до столу. Невдовзі щось змусило мене обернутися. Наталя, опершись на лікоть, дивилася на мене.

– Так гарно було спостерігати, як ти читаєш. Навіщо оглянувся? – сказала майже з ніжністю.

– Доброго ранку, – привітався я. – Ти мене ще не покохала?

– Тобі жарти, а я вся як побита – не виспалася. Як та бідна Оксана підвелась так рано? Що робитимемо?

– Давай прогуляємось селом.

– Ну, то зникни на хвилину, я вставатиму.

Ми поснідали, що лишилося на столі з ночі, й вийшли з хати. Спершу подалися до школи. Може, Оксана вже вільна? Потупцювали під вікнами, а зайти не наважились, був урок.

Минали сільмаг, і нам схотілося поглянути на окрасу його асортименту, що з\'явилася завдяки Оксані. Пляшки з ромом стояли шерегою на полиці, потіснивши кілька різновидів плодово-ягідних вин. Наталя угледіла коричневі «подушечки» і попросила купити. Опасиста молодичка за прилавком так старанно зважувала замовлені двісті грамів, що могла вдосталь роздивитися вчительчиних гостей. Цю сцену ми з Наталкою відбули якнайповажніше, та, ледве відійшли кілька кроків від магазину, – вона розсміялася:

– Як заморську дивину розглядала! Бідна Оксанонька, за нею все тут догледять.

Ми вибрали навмання котрусь із вуличок, вона виявилася короткою і вивела нас за хати, до лісосмуги. Далі починалось поле. Доки йшли, ніхто нам не стрівся. Хіба-що вузенька стежина в пухкому снігу та дим із коминів єднали нас із тутешнім життям. І пронизливо, як завжди, коли потрапляв до села, зустрічався з людьми, котрі говорять із тобою просто й привітно, але не як зі своїм, а як із гостем, і не вдається перейти цієї межі, якщо, навіть, стає тоншою за волосину, – опосіло мене відчуття, що живу не так, як мав би звікувати, і ніяк до цього не призвичаюсь.