Слава ЗСУ!

Ми пройшлись трохи краєм лісосмуги, провалюючись у висохлу траву під снігом, спинились і милувалися невибагливим краєвидом. На гілці поблизу сіла синичка й подала голос. Я попорпався в кишені, але не знайшов ні крихти. Вийняв плескату пляшечку, де ще лишилося чимало після нічного випробовування якостей мого напою, і ми випили по чарочці, закушуючи «подушечками» – найулюбленішими сільськими ласощами дитинства. Наталині очі променіли настроєм, співзвучним моєму, і в душі моїй ніби сонце осявало стрімкі верхів\'я. Та хтось інший стояв біля їх підніжжя і думав, що вони надто прекрасні, аби здаватися справжніми, бо народжені тільки надією. Сплеснувся в мені смуток, і, тамуючи його, обняв Наталку, шукаючи її губ, вона відхилилася: «Не треба!» – і тоді цей приплив затопив поле, лісосмугу і нас.

– Вертаймося, – сказав я.

Вона збагнула переміну з мого обличчя й голосу і сама віддалилася. Мовчки йшли ми вуличкою до школи. Від котроїсь із хат розчахнулася хвіртка й на дорогу вискочив хлопчак.

– Добридень! – привітався.

– Здрастуй, парубче! А, колядник, – упізнав його.

– З Новим роком, новим щастям! – гукнув наш знайомий і побіг собі.

Через того призвідця обернувся до Наталки, щире слово вже злітало з моїх уст, але вона, спостерігши той порух, затято опустила голову і спохмурила брови.

У школі нам сказали, що Оксана Дмитрівна щойно поспішила додому. Ми рушили слідом – плече в плече, так само мовчки. На півдорозі Наталя спитала:

– Ти хотів би вже поїхати звідси?

Мені бажалось тільки, щоб вона була поруч. Можливо, і їй. Щоб випробувати мене спитала? Але відповів:

– Гадаю, що варто... – І відразу стало – хоч із мосту та у воду.

Уже біля хати вона обізвалася ще раз:

– Прошу тебе, якось замири свій настрій. Не сором, будь-ласка, мене перед людьми.

Як хотілось мені розпізнати, що жило в її голосі: ображена гордість, чи маскована байдужість до мене. Оксана зраділа нам не менше, аніж учора.

– Ви хоч перекусили зранку? Ну, та нічого, зараз влаштуємо ранній обід, надолужите!

Вона перебігла поглядом по наших обличчях – і про все здогадалася. Чому в її погляді постійно зринає дивний жаль до мене? Напередодні сприйняв його за вияв ніяковості. Тепер в\'язав ниточки між її ставленням і жорсткими інтонаціями в Наталиних словах.

– Ось і борщ! Задля вас учора з хазяйкою варили. Я картоплю чистила, буряки й моркву кришила, чогось іншого вона мені не довірила. У Києві такого ні за які гроші не покуштуєте – в печі варений!

Поставила чарочки, налила собі й Наталі того славетного рому, а мене поспитала:

– Може калганівки? Як ви сьогодні почуваєтесь?

Запевнив її, що забув і думати про хворобу. І чудово прогулялися, доки вона була в школі, – обдивилися краєвиди місцеві.

– Завтра ми насправжки помандруємо, – обіцяла Оксана. – Сніг трохи вляжеться, вам чоботи добудемо... Я люблю найбільше в лузі бувати, а ще – в старому колгоспному садку. Влітку там розкіш! Навіть два озерця є. Лілії водяні цвітуть і качки сідають, а трава довкола – по пояс.