Слава ЗСУ!

Вона поглядала простодушно на мене, але помічав я мимохіть, що безтурботність її удавана. Чим стривожена вона? Утім, нею рухало бажання розвіяти, відігнати геть

наше непорозуміння. Бо ж це могла бути лише маленька розмовка, якась хвилинна дурість, вибрик небайдужих один одному людей. І не що інше хотілось їй, як замирити нас.

– Це дуже заманливо, дорога подруго, та коли б усе складалося, як гадалося. Не хотілось учора псувати тобі настрою, – мусимо сьогодні вертатися.

Ось і все. Зірвалося безповоротно у безвість ще мить тому обнадіююче мене сподівання.

– Як же це? – не йняла віри Оксана. – Завтра неділя, поїдете собі надвечір. Наталко?!

Я прочутно глянув на неї і помітив: зовсім по-іншому говорили її очі з подругою, був там докір. За що? І вирізнилось мені раптом – найгіршого ще не сталося сьогодні.

Вони наче змагались, щось вирішуючи удвох про мене. Тому і втрутився розважно:

– Робота вдома чекає, Оксано. На понеділок мушу скінчити. Давно не було так хороше, як у вас.

Надіявся, що й казати, хоч одного слова Наталчиного ласкавого. І – навідліг розчахнути б почвару, яка – звідки й узялася? – підминала нас. Не було слова, навіть погляду примирливого, чуйного.

Ще посиділи ми за столом, перебираючи події з університетських років, згадуючи спільних знайомих. Здавалось, танула поволі незгода між мною і Наталкою. Вона знову стала ущипливою, іронічною в розмові, говорила часом аж піднесено, мов ненароком запитала мене про когось, потім попросила щось нагадати. Оксана, вочевидь, також повірила, що розмовка наша забута. Поставила платівку з колядками й щедрівками. Та ось ми допили чай, Наталя підвелася й сказала, звертаючись до мене:

– Рушаймо, добродію, бо ніч застане в дорозі.

Очі в неї були крижані.

Полишивши надію умовити нас лишитися, Оксана хотіла провести до траси. Відмовляли її: як назад сама добиратиметься? Але вона не відступалась, запевняючи, що сьогодні автобуси відновили рейси до села.

Сонце стояло ще високо, накатаний машинами та кінними саньми путівець порипував під ногами. Йшлося приємно, часом не стримувалися і розганялися ковзатися.

Чомусь подумалось: може й на краще, що повертаємось додому сьогодні, хоч і спричинилась цьому несподівана прикрість. Звичайно, добре побути зайвий день разом. Але хай лишиться це новорічне святкування без жодної прісної рісочки. Якби складалося не на краще, чи раділи б ми зараз цій дорозі? Навіть легкому смуткові перед-прощальних розмов і жартів? Авжеж, минається свято, тому й сум, – він теж оздоба його. Проведу Наталку до гуртожитку, побудемо в неї ще вечір укупі, послухаємо музику – мирно й спокійно.

Зайшла у моїх супутниць мова про передрук чогось на машинці. І Наталя докинула похвалу на мою адресу, мовляв, справляюсь у цьому незгірше за професійну друкарку. Хай попросить, може допоможу. З голосу її війнуло нещирістю, хоч і важко було здобутися, в чому вона крилася.

Позаду лишалася більша частина дороги. З хмарин, що спроквола облягали небо, злинули перші сніжинки, вітер поколював ними в обличчя і ми захищалися піднятими комірами од його домагань. Якраз минали острівець очерету, такий примітний у відкритому полі. Під поривами вітру він різко гнувся, немов пориваючись невідь куди, але знову розпрямлявся – і шелестів схвильовано про щось своє.