Слава ЗСУ!

«Ось і попрощались...» – спливла думка і розтанула, не діставшись кінця. Здивувавшись їй, – з чого вродилась? – озирнувся на очерет: самотність стояла серед білого поля, вимахуючи сторуко до когось.

Вийшло так, що Оксану ми посадовили першою в автобус. Невдовзі з\'явився і наш. Я дивився у вікно, Наталя вийняла книжку й читала. Минуло з півгодини, сутеніло. Людей їхало мало, присмерк у салоні видавався геть тоскним. Читати

стало темно й Наталя якийсь час розглядалась на мигтіння дерев, а тоді мовила:

– Хочу тобі сказати... Скільки ми знайомі, ти завжди був чуйним до мене. Навіть не уявляєш, як я це в тобі ціную. Ніколи б не хотіла зробити тобі боляче...

Вона спинилась, та я вже зрозумів: ось вона – мить, що підстерігала мене... Скулився, як уцілений звір, і мовчав затято – хіба мусив допомагати їй у цьому?

– Хочу, щоб ти знав – у всьому була чесною з тобою. Сам винен, що мушу... Власне, ти не винен ні в чому... Просто у нас зайшлося на більше, ніж приязнь. Мені не менше від тебе... Втім, не почуваю себе винною, щоб у чомусь виправдовуватися! Скоро приїздить... мій... одне слово, – людина, із якою відтепер маю бути разом. Не думай, ми не бачилися майже рік. Якби знала, що у нас із тобою так складеться, ми б не стрічалися. Вона помовчала й видихнула:

– Ледве розумом не стратилась, коли одержала позавчора від нього листа, що їде!..

Не все між нами закінчилось у той день. Було ще кілька зустрічей – гірких

і важких. Вона невдовзі вийшла заміж. Моє життя котилося своєю дорогою. Та з того

часу ніяк не позбудуся дивної звички: варто зітхнути мені, хай би й мимовільно, за якоюсь роботою, і спалахує перед очима біліюче поле з острівцем очерету, що кличе чи прощається з кимось.

А недавно на концерті у філармонії зустрів ту саму Оксану Дмитрівну, вчительку. Час лишив слід на її обличчі, та очі такі ж чудові. Зітнулися ми в юрбі під час антракту і в них відбився знайомий ще з тих пір жаль до мене. Я подумав –даремно завдає собі прикрощів. Ніколи, здається, не був слабкодухим, якщо, принаймні, витримав тоді все.

Ми дружньо привіталися, одначе відразу перепросив, що на мене чекають, хоч і сказав неправду. Навіщо тривожити її? Про що розпитувати? З обличчя, руки без обручки прочитав, якими були для неї минулі роки. Та й вона, певно, теж. Зрештою, хоч і невправно, гарцювали ми житті на конях однієї масті.

14.

15

16.

17.