Слава ЗСУ!

— Аякже! На другій зупинці. Там ще така дерев'яна халабуда, а поряд смугастий стовп з написом, що треба берегти ліс.

Перша зупинка була на початку лісу. А до другої трамвай їхав хвилин десять. Нарешті спинився. Крізь вікно вони одразу побачили дерев'яну халабуду і смугастий стовп з написом.

— Га? Що я казав? Гайда! — весело вигукнув Вітасик, і вони сипонули до виходу. Крім них, на зупинці не вийшов ніхто.

Двері клацнули, закриваючись, — трамвай набрав швидкість, і за кілька секунд зник за деревами. Лише рейки якийсь час іще гули, наче велетенські, потривожені струни. На зупинці гостро пахло нагрітими сонцем просмоленими шпалами. Як завжди на незнайомому місці, усі закрутили головами, роззираючись довкола.

Галочка й Свєточка озиралися сторожко, з погано прихованим страхом. Хлопці, а з ними й Макароніна, озиралися підкреслено войовниче, як командири перед атакою.

— О! А он теж халабуда і смугастий стовп! — вигукнув Ігор Дмитруха.

Справді, і по той бік рейок стояла дерев'яна халабуда, а поряд з нею смугастий стовп, навіть два стовпи з написами.

— То у який же бік нам іти? — спитала Макароніна.

Валера Галушкинський хихикнув:

— «Балка так і балка — так. Один копил показує на восток, другий копил показує на запад. А посередині — кам'яна хвігура чоловіка…»

І, піднявши ногу, застиг у комічній позі. Нещодавно по телевізору передавали фільм-спектакль «Сто тисяч», і Валера вже кілька днів, де треба й не треба, повторював репліки копача Бонавентури. Зараз вийшло до речі, і всі засміялися. Навіть Галочка й Свєточка. Хоча настрій у них був не дуже веселий.

— Ти згадай, ви рейки переходили чи ні? — спитав Ігор Вітасика.

Вітасик задумався, потім рішуче замотав головою:

— Ні! Не переходили! Ні!

— Ну то ходімо! — скомандував Ігор. І вони рушили лісовою дорогою.

И тогда наверняка.

Вдруг запляшут облака,—

бадьоро заспівав Вітасик, щоб розвіяти незручність, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами.

И кузнечик запиликает на скрипке,—

дружно підхопили Ігор, Валера і Макароніна.

С голубого ручейка

Начинается река.

Ну, а дружба

Начинается с улнбки,—

дзвінкою луною котилася по лісу поперед них пісня.

— А ви чого не співаєте? — обернулася Макароніна до Галочки й Свєточки.

Ті лише плечима стенули і одмахнулися.

— Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусі захотілось! Ха-ха-ха! — засміялася Макароніна. — Звикли за мамину спідницю триматися, тюті-матюті!

Галочка й Свєточка тільки почервоніли, але не сказали нічого.

Все далі й далі заходили вони в ліс. Проминули ще одну дерев'яну халабуду, конусоподібну, схожу на індіянський вігвам. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки упереміж стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон, що шуміли кронами високо вгорі.

Нараз попереду посвітлішало. Дерева розступились і відкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсім звичайна, а обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кілками.

— Що це? — спитала Галочка.

— Резервація, — таємниче сказав Валера.

— Для тигрів, — ще таємничіше додав Ігор.

— І ягуарів, — не лишився осторонь Вітасик.

— А що? Думаєте, тут нема диких звірів, нема? — сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки.

— Ходімте назад. Ану її, ту каланчу! Вже пізно, — сказала Галочка.

— Мами уже там, знаєте, як хвилюються! — сказала Свєточка.

— Ех ви, мамусині донечки! — вигукнула Макаро-ніна. — Недарма все-таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець!

Хлопці гордо перезирнулися.

— Скільки ще до каланчі? — спитав Ігор.

— Та десь уже близько, — винувато сказав Вітасик. — Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять ішли, не більше.

— А ми вже йдемо десять, — сказала Галочка.

— Може, ми не в той бік пішли? — сказала Свєточка.

Вітасик опустив очі.

— Треба вилізти на дерево і подивитися, — сказав Ігор. — Ти ж кажеш, що каланча здоровенницька. То її з дерева неодмінно буде видно.

— Я! Я! Я полізу! — вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.