Слава ЗСУ!

Рудий підкотив другу брилу до першої і, обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами по снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе — все марно. Він був сам один. А одному це було не під силу… Рудий глибоко зітхнув і раптом припав до паркану і сховав лице у зігнутий лікоть.

Плечі його здригались.

Рудий плакав!

Він плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи. Так плачуть тільки ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть самотні й горді люди.

Серце Павлика чимраз дужче стискається, і йому самому на очі навертаються сльози. Він раптом розумів все. Він розуміє, як тяжко Рудому, як страждає він від своєї самотності, як набридло йому ворогувати з ними, як хочеться дружити й завжди бути разом з усіма.

І тут Павликові пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як рудий зустрічав свою маму на трамвайній зупинці. Його мама працювала вагоноводом трамвая і приходила додому пізно. Рудий іноді подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. І Павлик якось був свідком саме такої зустрічі.

Рудий, — отой зухвалий і злий забіяка, — пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчисько, і ніжно, сумно шепотів: «Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою…»

Як здивувався тоді Павлик! «Ич, — подумав, — як придурюється, зміюка!..»

А виходить, — ні. Виходить, Рудий не такий уже й поганий. А добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбний. І зацькований, як вовченя. Адже ж вони ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він і не зачіпав їх. Тільки гнали його від себе, тільки дражнились і кепкували з нього. Важко тепер

з’ясувати, хто перший почав і хто більше винен — він чи вони. Але так склалося, і вже пізно про це говорити.

Ясно одне: Рудому дуже тяжко. Йому набагато гірше, ніж їм. Бо він один.

Ще зовсім недавно, якихось півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудого, ненавидів і боявся. А тепер…

Павлик рішуче підвівся, вийшов із своєї схованки й підійшов до великих брил снігу, що мали стати тулубом сніговика.

— Тимку! — гукнув він і не впізнав власного голосу.

Рудий здригнувся і підвів голову.

— Тимку! — повторив Павлик. — Ану допоможи мені. Давай піднімемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав — зліпити зараз сніговика. От хлопці завтра будуть здивовані! От будуть раді!.. Ану!..

Перший ранок Нового року — ясний, сонячний, радісний. Небо чисте й безхмарне, і сніг сліпуче іскриться на сонці. Аж боляче дивитись…

У дворі веселий гамір. Від дзвінкого сміху здригаються засніжені віти дерев. Діти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снігу, грають у сніжки.

А на горбочку, біля паркану, стоїть сніговик. Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. І ніхто не помічає, що, примруживши одне своє око-вуглинку, сніговик обводить поглядом усю «гоп-компанію». Скільки їх? Дев'ятнадцять! Так, не вісімнадцять і один, а дев'ятнадцять.

І сніговик радо усміхається…

А після зимових канікул Тимко Довганюк перевівся у їхню школу, в їхній «Б» клас.

І тільки тепер вони дізналися, що через оту їхню ворожнечу він півроку не хотів переводитися сюди, а щодня їздив до своєї школи у протилежний кінець Києва, де вони раніше жили…

* * *

За передостанньою партою у правому ряду біля вікна сидить хлопчина в синенькій з білими смугами на рукавах і на комірі спортивній блузі від тренувального костюма. Це Вовка Онищенко, один з кращих спортсменів не лише в четвертому «Б», а й в усій школі, а може, навіть і в місті. Він має другий дорослий розряд з плавання і перший дорослий розряд із стрибків у воду. Він неодноразово посідав у змаганнях призові місця. Він, так би мовити, спортивна гордість школи.

А от цього року сталося так, що…

Вовка Онищенко

— По-опруо-о-симо ти-ишу-у!..

Урок почався. Але тиша прийшла не зразу — ще якусь хвилину хлопали кришки парт, чулося човгання ніг, переговори.

Вчителька математики Марія Василівна терпляче ждала.

Нарешті гомін ущух.

— Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.

Клас не ворухнувся. Руки не підняв ніхто.

— Гаразд. Починаю опитувати.