Слава ЗСУ!

І це було гірше од смерті.

Я лежав на печі у непроникній чорній пітьмі, і мені хотілося заснути й більше не прокидатися. Завтра ж п'ятниця… Так зле, так тяжко мені ще ніколи не було.

Коли довго не спиш, то здається, що тільки на хвилиночку задрімав, як уже й ранок.

Я розплющив очі і одразу все пригадав. Ніби й не спав зовсім. Той самий страшний тягар на серці.

Владлен уже встав і, вмиваючись, смішно пирхав.

«Хоч би він пішов скоріше, ще до того, як мені йти», — з тугою подумав я.

Не хотілося, щоб він узнав про ту нашу «науку», — так гостро відчув я раптом усю принизливість її.

Але Владлен не поспішав. Походжав по подвір'ю, роздивляючись довкола. Зупинився біля сарая і сказав мені (матері вже не було, ще вдосвіта пішла на поле):

— Хочеш, я вам оці двері полагоджу. Ич, діряві які!

Він усе-таки хотів «одробити».

— Та в нас і дощок нема, — сказав я, нетерпляче тупцюючись: мені вже час було йти. Через польові роботи наша «наука» починалася рано і була дуже коротка — півгодини, але ніколи не відмінялася. «Головне — система і порядок», — казав дід Гурмаза. Але, я думаю, та жорстока «наука» просто давала йому втіху, приносила якусь злу радість.

Владлен помітив моє нетерпіння:

— Ти кудись ідеш?

— Та треба… — промимрив я. І раптом, несподівано для самого себе, став розказувати йому все — про діда Гурмазу, про своїх друзів, про нашу «науку»…

Він слухав мовчки, не перебиваючи ні словом. Я не встиг договорити. З вулиці почулося тоненьке Галине:

— Володько! Мерщій! Битиме ж!

Щось наче штовхнуло ззаду, і ноги самі понесли на вулицю (вже давалося взнаки «виховання»). Я тільки встиг крикнути на бігу Владленові:

— Прощай! Хвіртку зачиниш!..

Цього ранку Гурмаза був у доброму гуморі. Він сипав жартами і дрібненько сміявся.

— Ану бадьоріше, пуголовки! Повзете, як воші по собаці, болячка вам у печінки. Бадьоріше, ковінька вам в око, хе-хе-хе-хе!..

Коли Федько Яременко, що йшов переді мною, ненароком збився з ноги, і я спіткнувся, ледь не впавши, Гурмаза весело сказав мені:

— Ану дай йому по мармизі добренько! Ану дай! Я дозволяю. Повчи його, щоб знав, як ходити. В око ціль, в око!

Я мовчав і не рухався. Все завмерло в мені.

— Ну! — підвищив голос дід Гурмаза.

— Не буду! — тихо сказав я.

— Щось я не розчув, повтори! — сказав він і витяг з-за халяви нагая.

Всім єством я відчував небезпеку, серце зупинилося в грудях, ноги затерпли, але повторив:

— Не хочу!

І враз вогнем опекло спину, потім груди, шию, щоки… Наче світ спалахнув пекучим полум'ям.

І тоді несподівано пролунав дзвінкий голос:

— Перестань, катюго! Перестань, гад!

Удари вмить припинилися.

Я звів очі — на паркані сидів Владлен.

— Ти — підлий запроданець! Нам про тебе все відомо. Я — зв'язковий капітана Калашникова! Він звелів передати — тебе жде страшна кара. Скоро прийдуть наші. Начувайся!

Дід Гурмаза так і закляк з нагаєм у руці. Спершу зробився білий-білий, як стіна, потім почав наливатися кров'ю.

— Га… га… ти… ти… — йому одібрало мову.

Він зробив рух у напрямку до Владлена, але зупинився і кинувся назад до будинку. Він біг згинці, наче тікав, через весь двір, якось криво, припадаючи на ліву ногу й хрипко вигукуючи:

— Ну пожди!.. Пожди!.. На порозі перечепився і впав. І аж засичав, як змія.

— Тікайте! — крикнув Владлен і стрибнув з паркану на вулицю. Ми сипонули до воріт.

Я догнав Владлена вже біля грейдера й крикнув:

— Сюди, стежкою!

Ми звернули до Галиної хати, пробігли садок і подалися городами на край села, до лісу. Тільки в лісі одсапались і пішли повільно. Довго мовчали.

— І як ти так… — сказав я нарешті.— Він же міг тебе вбити на місці. Він же такий…

— Бач, не вбив… Він боягуз. Точно. Всі зрадники боягузи. Помсти, кари бояться.

Я згадав, як біг дід Гурмаза через двір, пригнувшись і спотикаючись, як упав на порозі, і подумав, що, мабуть-таки, правда — боягуз. Чого він біг у хату? По зброю? Не бачили ми в нього ніякої зброї, крім нагая! Та й хіба став би хтось ждати, поки він винесе з хати зброю й стрельне? Звичайно, ні. Отже, виходить, злякався Владленових слів про капітана Калашникова — дав можливість утекти.

— Тепер він вас уже не зачепить, от побачиш, — упевнено сказав Владлен. — А ви ще йому якусь листівку на двері почепіть, з погрозою… Нібито від партизанів. Тоді ще дужче боятиметься.

Ми вийшли на узлісся. Внизу, в долині, серед вибалків гадючився шлях.