Слава ЗСУ!

— Хіба ми схожі на таких, що батраків наймають?

— Тоді я не хочу. У вас у самих їсти нічого.

— Отож-то воно. Брати соромно в багатих… Бо то подачки. А бідні подачок не дають. Бідні діляться.

— Ну, тоді я вам щось зроблю. Я теслярувати вмію. Слово честі. І взагалі…

— Ото впертий хлопець! Хай завтра побачимо… А сьогодні… Все одно пізно вже. Тобі треба десь ночувати. Лишайся в нас.

…А потім ми лежали з ним на печі і пошепки розмовляли. Власне, говорив більше він, а я слухав.

Владлен з матір'ю жили на бульварі Шевченка біля Бессарабки у величезному холодному будинку, з вікнами, позабиваними фанерою.

Першої зими трохи не вмерли з голоду. Мати його, вчителька мови і літератури, була погано пристосована до практичного життя (він так і висловився). Сусідка пробувала навчити її торгувати на базарі, але з того нічого не вийшло, хоча мудрість була нескладна — купити щось оптом, а продавати вроздріб. Так, щоб мати якийсь виторг. Голодні покупці викликали в матері жалість, вона не могла втримати ціну і була рада, коли збувала товар «по собівартості».

Пробував зайнятися комерцією і Владлен. Торгував сигаретами, сахарином. Навіть зварив один раз мило на продаж (яке хоч і не милилося, але бруд змивало). Та стати справжнім торговцем не зміг і він. Чогось бракувало в його характері, щоб, стоячи на розі, отак хвацько, як інші, вигукувати: «Єсть сигарети «Ліванте»! Єсть сигарети «Гунія», «Юно»! «Гонвед»! «Симфонія»! Пара — три! Пара — п'ять! Навались, в кого гроші завелись!» Владлен стояв мовчки і лише зрідка, простягаючи пачку сигарет, промовляв: «Будь ласка!.. Будь ласка!»

Скоро він кинув торгівлю. Одне тільки згадував з блиском в очах. Він торгував біля кінотеатру «Оріон» (довоєнний «Ударник» на Галицькому базарі), і білетерша за пару сигарет пускала в кіно. Я аж рота роззявив, коли він розказував мені про «Ешнапурського тигра», «Індійську гробницю.

— А «Зрадливий Екегарт» — Тео Лінген! А «Сім років невдач» з Гансом Рюманом! А «Веселі волоцюги»!.. Слухай, можна пупа порвати! Такі коміки!..

Я кліпав очима і мовчав. Невже десь люди зараз сміються?! Невже може бути смішним щось, пов'язане з німцями?! Я не міг цього збагнути. Коміки! Добрі мені коміки… Вішають і розстрілюють людей! Я взагалі в кіно був лише кілька разів за своє життя. Точніше — п'ять. Бо ходити треба було за чотири кілометри, аж в Іванкове, куди приїздила кінопересувка. А він, бач… «Ешнапурський тигр», «Індійська гробниця»… У мене ворухнулось недобре почуття до нього. Та воно не встигло зміцніти і оволодіти мною.

— Кепські в них справи, — зашепотів Владлен зовсім тихо. — Драпають вони. Раніше машини їхали здебільшого вниз по бульвару до Бессарабки повз наш будинок, а тепер навпаки — на захід, на Брест-Литовське шосе. І такі обшмульгані, пошарпані… Драпають.

А нещодавно наші бомбили Київ. Здорово бомбили! Ми з мамою стояли в парадному під сходами, дивилися крізь прочинені двері, як у небі, осяваючи весь Київ, повільно спускалися на парашутах скинуті нашими освітлювальні ракети; прислухалися, як десь гупають бомби і (от не повіриш!) шепотіли: «Давайте, голубчики, давайте!..»

А про капітана Калашникова чув?

Ні? А в нас у Києві про нього весь час говорять. Одні кажуть, правда, Колесник, інші Колесников, але більше Калашников. Німці його, як вогню, бояться. Він із своїми партизанами їм капут робить.

Скоро, брат, усе переміниться… Наші вже зовсім близько… Ідуть, ідуть. — І так він це переконано сказав, що мені аж жарко стало від хвилювання. Здалося мені, що з тої миті серце моє стало битися по-іншому, не так, як доти.

…Владлен уже давно спав, а я все ще лежав і думав. І думки стрибали і плуталися в моїй голові.

Як же це так? Десь наші вже зовсім близько, а над нами збиткується німецький запроданець Гурмаза.

Десь німці вже драпають на обшарпаних, обшмульганих машинах, а ми наймитуємо на діда Гурмазу.

Десь відважний капітан Калашников робить німцям капут, а нас ставлять на коліна перед Гурмазою.

Та що там! Десь люди просто сміються, хай навіть з якогось дурного німецького зрадливого Екегарта (бо так і треба, бо живі люди мусять сміятися, навіть у неволі,— інакше вмре їхня душа), а ми не те що сміятися, бігати забули, ходимо, насилу ноги тягнемо, маленькі згорблені дідусі й бабусі. Ще рік-два такого «виховання», і ми станемо отарою — безвільною, безсловесною — куди її женуть, туди вона йде.

Тоді я не розумів, тільки тепер збагнув, що це було саме те, чим смертельно страшний фашизм, окрім убивства і катувань, — він робив з поневолених людей покірних безвільних рабів.