Слава ЗСУ!

Зрозумів я тоді, що наймерзенніше, найогидніше, найстрашніше на світі — це зрадник, запроданець, прихвостень ворожий.

О, яких тільки прокльонів не накликав я на голову Гурмази, зціплюючи від безсилої люті зуби!

І от одного разу… То вже було восени сорок третього року. Я добре пам'ятаю — був саме четвер. Бо назавтра — п'ятниця. А по п'ятницях збирав нас Гур-маза на «науку».

Вечоріло. Ми з матір'ю щойно повернулися з поля й готувалися вечеряти. На столі парував горщик з картоплею «в мундирах», лежало дві часничини і купка сірої солі.

Нараз рипнули двері, і в хату зайшов хлопець. Років дванадцяти, виснажений, стрижений, з худеньким «сидором» за спиною.

«Міняльщик», — одразу подумав я. Тоді городяни ходили по селах, міняючи різні речі на продукти. І деякі сільські глитаї наживалися на цьому: можна було побачити дядька на возі в габардиновому макінтоші або тітку, що поралася по господарству в білих фетрових ботиках…

Хлопець чемненько привітався й одразу почав розв'язувати свого «сидора»:

— У мене є… Якраз для вас… По-моєму, підійде… Для хлопця вашого… Тільки я крупів хочу…

Він витяг сірий вігоневий светр із свіжими, невмілою рукою пришитими латками на рукавах.

— Дуже теплий! Дуже! Я його просто на сорочку вдягав і ганяв за машинами на ковзанах. У тебе ковзани є? — звернувся він до мене.

Я заперечно похитав головою.

— От шкода, — щиро пожалкував він. — Я свої проміняв. А то б… Тільки я крупів хочу.

Мати журно похитала головою:

— Ех, синку!.. Якби ж то вони були… крупи ті… Бачиш, картоплею самі перебиваємось…

Він подивився на паруючий горщик і ковтнув слину. Мати помітила:

— Та що ж це ми стоїмо! Сідаймо до столу. Повечеряємо разом.

Відстовбурчені вуха його густо почервоніли, він похапцем став запихати светр назад у мішок:

— Ні, ні, дякую… Я тільки міняти.

— Та сідай, синку, чого вже там.

— Ні, ні, що ви, — якось злякано сказав він, тремтячими пальцями зав'язуючи «сидора».

— Та не будь же таким проханим… Невже, коли б я до тебе прийшла, ти не пригостив би мене. Та й частування в нас не таке, щоб… Може, гребуєш?

— Та ні, що ви, я якраз дуже люблю картоплю.

— Отож і сідай швиденько, бо вистигне, і ми через тебе холодну їстимемо.

Він ніяково усміхнувся до мене й знизав плечима, мовляв, бачиш, я не хотів, та примушують. І сів до столу.

— Скажи, а це ти сам латав светр? — спитала мати.

— А що — видно? — почервонів він.

— Не дуже… Але трошечки… — усміхнулась мати. — Ти з ким живеш?

— З мамою.

Мати пильно глянула на нього:

— І вона не знає, що ти міняєш свій светр? Так?

Він опустив голову:

— Вона лежить… У неї ноги опухли…

Хлопець одклав надкушену картоплину — згадавши свою матір, він уже не міг їсти.

Мати мовчки підвелася з-за столу й вийшла з хати. Я знав, що вона робитиме, Це вже не вперше. Вона полізе на горище, дістане заповітний мішечок борошенця (зима ж попереду!) й одсипле для хлопця. Не в обмін за светр — просто так. Вона вже одсипала.

Якусь хвилинку ми з ним посиділи мовчки. Потім я спитав:

— Як тебе звати?

— Владлен.

— Ти що — поляк?

— Ні. Батько — росіянин, мати — українка.

— А ім'я якесь… не наше.

— Гм! Не наше! — гмикнувши, усміхнувся він. — Ти що! Дуже якраз наше! Ти знаєш, яке це ім'я? Владлен. Володимир Ленін скорочено. Я двадцять другого квітня народився, в день народження Леніна. І тато дав мені таке ім'я! От!

— Ага… Ти диви… — Я зразу якось не найшов, що сказати, подумав і спитав — А де зараз твій тато?

— Не знаю. Десь на фронті. Воює проти цих… А твій?

— А мій… загинув. Під Києвом. У концтаборі. Дядько один приходив, казав — сам бачив… У сорок першому.

Він співчутливо зітхнув.

У цей час увійшла мати з важкеньким вузликом у руках.

— На от борошна трошки.

Він одразу якось просвітлів зраділо:

— От спасибі! Светр на вашого сина якраз буде, от побачите! — і швидко почав знову розв'язувати свій «сидір». Але мати сказала:

— Не треба. Хай тобі лишається. Зима скоро. Хай. Вуха Владлена враз спалахнули, він зашарівся:

— Ні, візьміть… Я не старцюю. Візьміть…

— Ні,— твердо відповіла мати. — Не треба свою маму засмучувати. Вона переживатиме, як ти взимку мерзнути будеш.

— Ні, візьміть… Я так не хочу, — наполягав він. — Візьміть… Ну, будь ласка…

— Не видумуй, синку, — лагідно сказала мати. — Я ж не так про тебе, як про твою маму дбаю.

— Тоді я вам одроблю. Мати усміхнулась: