Слава ЗСУ!

— Можна, — меланхолійно озвався Аспірин. — От скажи мені, Олено… тебе, мабуть, залякали? Недарма ти так трусишся, коли бачиш цього…

— Не треба про нього, — тихо попросила Олена. — Не зараз.

— Отже, ти теж боїшся…

— Боюся, — сумно зізналась дівчинка.

— Що там у них, банда? Секта? — обережно припустив Аспірин. — Гіпноз? Демонів викликають, так?

Олена залізла на крісло і сіла, накривши рушником коліна, була схожа на маленьку махрову кучугуру.

— А ти демонів боїшся? — запитала, дивлячись Аспірину в очі.

— І чого їх боятися? — Аспірин хихикнув. — Людей боятися треба. Таких, як цей твій…

— А він не людина.

— Демон? — Аспірин хихикнув знову. — І ти з ним говорила мовою демонів?

Дівчинка помовчала, роздивляючись свою ліву руку із задиркою на вказівному пальці.

— У тебе маленькі ножиці є?

— У ванній, — механічно відповів Аспірин. — Признавайся, ви з ним усе розіграли? Він би тебе все одно не забрав, адже так?

Дівчинка боком злізла з крісла й пішла у ванну. Край рушника тягнувся по підлозі.

— Забрав би, — сказала, не обертаючись. — Ти, звичайно, боягуз і зрадник, але ти мені ще раз допоміг.

І двері ванної зачинилися на засувку.

ВІВТОРОК

— Отже, мої любі, ранок вівторка — це ранок вівторка, це завжди сумно, бо починається робочий день, але є одна маленька обставина, яка мусить вас і мене розрадити: ранок вівторка — це все-таки не ранок понеділка, а отже, на один маленький крок — на один день — ми ближчі до нашої заповітної мети, тобто до суботи…

Таку дурню він плів автоматично, не задумуючись. Він міг би базікати так само у сні або під наркозом. Хтось із його приятелів-заздрісників якось завважив, що словоблуддя Аспірина не має стосунку до вищої нервової діяльності — це акт фізіологічний, як чхання або дефекація, і від цього він отримує чисто плотську насолоду.

У чомусь приятель-заздрісник мав рацію.

— О-ось, у нас є перший дзвіночок… Так… Хто в нас на лінії? Інночка в нас на лінії, здрастуйте, Інно. Ви зараз удома чи на роботі? Вдома? Відчуваєте, як уся країна вам заздрить, бо країна саме на роботі… Правила гри вам відомі. Я нагадаю для наших слухачів: Інна має відгадати слово, яке я задумав. Інночко, у вас є хвилина, ви задаєте мені питання, я відповідаю… Отже, час пішов!

Сьогодні був вівторок, із восьмої вечора його чекав «Куклабак». Напередодні Аспірин думав, що не засне, проте відключився вже о пів на першу — й о шостій ранку підхопився, як ошпарений.

Олена спала в кріслі, загорнувшись у рушника, притиснувши до грудей світло-коричневого ведмедя з пластмасовими очима. У ванній сушилися на батареї футболка, джинси, смугасті шкарпетки й білі трусики. Аспірин довго стояв, дивлячись на всі ці ганчірки, і намагався збагнути, що тепер робити, куди бігти і до кого вертатися…

О восьмій ранку в нього був етер. О пів на восьму вдалося переговорити по телефону з Віскасом.

— Правду треба було казати одразу! — Віскас був роздратований і не приховував цього. — А то придумав якесь начебто чуже дівчисько, яке ти ніби з жалю підібрав…

— Вона мені не дочка! Кажу тобі — обман… Ксива підроблена… Говорять по-тарабарськи… Албанці якісь… Вони мене порішать, а квартиру успадкують — через неї…

— Параноїк… — Віскас понуро сопів у трубку. — Ти ж не якийсь забутий пенсіонер, ти у всіх на очах, якого дідька їм так ризикувати?

— А от коли ти в моргу побачиш мій труп…

— Випий тазепам і дай мені поспати. Я вночі працював, блін.

І Вітя Сомов кинув трубку.

Аспірин почувався жахливо і тому вирішив не сідати за кермо — викликав таксі. До етеру залишалося двадцять хвилин; дівчинка, загорнена в рушник, прокинулась і підвела голову.

— Я йду, — сказав Аспірин. — Одягайся і марш на вулицю. Саму в квартирі я тебе не залишу.

— А куди мені? — запитала вона сонно.

— Куди хочеш. Гуляй на дитячому майданчику. Дітям корисне свіже повітря… Швидше, у мене машина під будинком!

— Можна мені з тобою? — запитала дівчинка з ванної.

— Ні. Я йду на роботу.

— Ой, у мене штани не висохли…

— Вдягай як є. Або йди без штанів.

— Можна, я залишуся?..

— Ні.

— А можна, я посиджу в тебе на роботі? Тихо-тихо…

— Я сказав, де ти будеш сидіти! — гримнув Аспірин, намацуючи в кишені куртки ключі. — У дворі на лавочці!

Дівчинка вийшла з ванної. Темні плями на футболці відіпралися погано — якщо придивитися, було помітно, куди капала кров із розбитого носа. Аспірин поморщився.

— Чого стоїш?

Він виштовхнув її з квартири і подумки зітхнув із полегшенням: сякий-такий, а прогрес. Дівчинка за дверима, її сумнівне свідоцтво про народження у Аспірина в сумці. Які є важелі тиску на нього? А ніяких… Майже.