Слава ЗСУ!

— Ну, ну… — Він підійшов, хотів погладити її по спині, але передумав. Поплентався на кухню, зварив собі кави. З вітальні не долинало ні звуку.

Він випив каву, полічив до ста, потім ще раз полічив. Вимив горня. Повернувся у вітальню і застав дівчинку все там же, у тій самій позі, вона нечутно й гірко ридала.

Аспірин сів поруч на підлогу.

— Чого ти ревеш? Тобі погано? Мені теж. Мені дуже погано — через тебе. Але ж я не реву.

— Я х-хочу назад, — прошепотіла дівчинка, захлинаючись сльозами.

— Добре, — зрадів Аспірин. — Я тебе відвезу Куди?

Вона заревіла ще дужче.

— Дуже добре, що ти взялася за розум. — Аспірин зважився нарешті погладити її по спині. — Ти боїшся? Не бійся. Є люди, які за службовими обов’язками виручають маленьких дівчаток із біди. Розумієш? їм платять гроші за те, щоб вони допомагали. Твого сенсея посадять у в’язницю, а ти спокійно повернешся до батьків… або до бабусі… ну хтось же в тебе є?

— Ти завівся, як катеринка, — мовила дівчинка, розмазуючи вологу по щоках. — Знову те саме… Ти бачив його… Ти чув, що він сказав… І знову говориш одне й те ж… А тут скрізь смерть, жовте листя падає… мертве… І мертві люди. І ти говориш, як мертвий.

Аспірин підвівся і пішов на кухню. Подумати тільки, відсторонено сказав він сам собі. Ще позавчора я боявся скандалу, який ця мерзотниця може влаштувати. А два дні тому я, здається, переймався тим, щоб дядько Вася нічого такого про мене не подумав…

Сьогодні в нього був етер із дванадцятої до шостої. А ввечері тусовка в «Зеленій феї». Адже люди навколо живуть, як і раніше: працюють, гуляють, сплять із жінками…

Він ледве не спалив електрочайника, увімкнувши його без води. Лайнувся. Вимкнув. Порпався чомусь на полиці, розсипав мелену каву. Витяг двійко яєць із холодильника, одне впустив. Вирішив, що час опанувати себе.

— Олено! — покликав буденним голосом, ніби нічого не сталося. — Йди снідати!

Він не чекав, що вона відгукнеться, і здивувався, коли вона стала на порозі кухні: обличчя — червоне й мокре. Ведмедика судорожно притискала до грудей. Очі — чужі.

— Штани вдягни, — суворо сказав Аспірин. — Ти хоч розумієш, що так виходити до сніданку непристойно? І ще вмийся і розчешися!

Він спокійно, хазяйновито засмажив дві порції яєчні, порізав дві помідорини й цибулину, накрив на стіл. Олена повернулася — вже не така червона, вмита, з ведмедиком під пахвою.

— Отже, — сказав Аспірин, коли сніданок перейшов у чаювання, — я буду слухати, а ти розповідай мені все. Звідки ти прийшла? Навіщо? Чому тобі тут, у нас, не подобається? Чим я можу тобі допомогти? Усе розповіси, бо я мушу нарешті тебе зрозуміти. Добре?

Аспірин посміхнувся й увімкнув диктофон у себе на колінах.

Дівчинка мовчала.

— Ти казала, у вас там немає смерті, — м’яко поквапив її Аспірин. — Правда?

— Там усе інакше, — сказала дівчинка, повільно помішуючи чай. — Там ніхто не боїться. Твоя музика. .. вона тобі подобається тому, що в ній є відблиск… відображення… того світу, звідки я прийшла. Ви всі відчуваєте його — хоча й не розумієте. Тому вам подобається музика, де є цей… відблиск, відображення.

— Така музика не всім подобається, — сказав здивований Аспірин. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

За вікном погрозливо заволав кіт, що зіткнувся в палісаднику з конкурентом.

— Я не можу туди повернутись, — пробурмотіла дівчинка.

— Чому?

— Я втекла.

— А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано?

— Бо мені треба знайти одну людину. — Олена дивилася крізь Аспірина, ніби вираховувала дати по календарю в нього за спиною. — Мого брата. Він упав.

— Звідки?

— Ти не збагнеш, — сказала вона несподівано роздратовано. — Мій брат… загубився. Його можна вивести. Мені дали струни, щоб я його вивела. Тепер треба навчитися грати. На скрипці. Тоді я зможу знайти брата. І зумію його вивести.

— Те місце, звідки ти прийшла, —сказав Аспірин, осяяний раптовим здогадом, — це випадково не Рай?

Дівчинка дивно на нього глянула:

— Я цього не казала.

— Але мала на увазі? А твій брат — може, він пропащий ангел?

Олена дивилася у своє горня.

— Дуже добре, — сказав Аспірин, і справді задоволений. — Розкажи про свого Мишка. Що трапилося, коли прийшли ті нехороші люди? Злодії, я маю на увазі?

Йому здалося, що Олена дивиться докірливо.

— Мишко на них напав… І вони тебе не пограбували. А ти хоч би подякував.

— Спасибі, Мишку! — Настрій в Аспірина покращувався з кожною хвилиною. — А хто у тебе в Первомайську? Ти там коли-небудь бувала?