Слава ЗСУ!

Олена не підводила очей.

— Скажи, — заохочував Аспірин.

Олена мовчала.

— Добре, останнє запитання… Той чоловік, що до нас приходив босоніж… Ти його знаєш?

— Він не чоловік.

— А хто?

— Він… ти не зрозумієш.

— Ти його боїшся?

— Тут — так. А там… я нічого не боюся. Там узагалі немає страху. Голоду теж немає, — додала вона тихо й погладила живіт. — Знаєш, я вчора так хотіла їсти…

Аспірин поспішно вимкнув диктофон. Годинник показував п’ять хвилин на дев’яту, до роботи ще кілька годин, треба швидше дізнатися, чи є в психіатричних лікарнях дитячі відділення. Гадаю, мусять бути.

— Чудово! — Він бадьоро піднявся з-за столу. — Помий поки що посуд, мені треба зателефонувати.

Він щільно зачинив двері спальні, що слугувала також і кабінетом, і увімкнув диктофон. Ця хитромудра штуковина завбільшки з губну помаду ніколи його не підводила — велика електронна пам’ять, чудова якість запису, навіть найтихіший шепіт і бурмотіння вдається потім розшифрувати.

— Ти казала, у вас там немає смерті, — сказав диктофон голосом Аспірина. — Правда?

Мовчання. Аспірин, як не вслуховувався, не міг розібрати ні звуку.

— Така музика не всім подобається, — почувся знову голос Аспірина. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

Він підніс диктофон до очей. Вимкнув його. Увімкнув наново.

— Ти казала, у вас там немає смерті. Правда?

Пауза. Тиша. Шум вітру за вікном.

— Така музика не всім подобається. І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки?

Пауза. Тиша. Котяче нявчання.

— Чому?

Пауза.

— А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано?

Аспірин натиснув кнопку «стоп». Ще залишалася, як рятівне коло, версія вузькоспрямованого запису (така функція в диктофона була, і Аспірин міг увімкнути її помилково). Але як тоді бути з шумами? Із цим котом, що нявчав?

Олена витирала стіл. Вірніше, просто терла ганчіркою — стіл давно був чистий.

— Скажи, будь ласка, — Аспірин простягнув руку з диктофоном, — раз, два, три…

— Раз, два, три, — слухняно повторила дівчинка. Аспірин увімкнув відтворення — і почув спочатку свій голос, потім голос Олени: «Раз, два, три…»

— Спасибі, — мовив він і пішов у спальню.

* * *

Увечері в «Зеленій феї» до нього підійшов редактор журналу «Мачо».

— Слухай, добре пішла твоя статейка… Ні, не про жіночий оргазм, не лести собі. Про функції.

— А, — сказав Аспірин. Місяць тому він із чистого натхнення написав для «Мачо» статтю, що називалася просто й нехитро: «Жінка: основні й супутні функції».

— Тепер потрібні листи читачів, — сказав редактор. — Причому бабів. Один лист щоб із філософією, щоб там були Бодлер і Ніцше, і щоб баба була такою собі «синьою панчохою» й називала автора жопою з вухами. Другий — від блондинки, щоб вона по ходу діла нахвалювала свої основні функції. А третій — від домогосподарки, із тих, кого ти обізвав пилососками, і щоб вона пропонувала зробити тобі мінет…

— Ти так добре все розумієш, — сказав Аспірин. — То й написав би сам.

Редактор глянув на нього з німим подивом.

— Тобі бабло хіба не потрібне? — запитав він нарешті.

Аспірин дивився на нього крізь завісу густого, осклянілого, безнадійного сп’яніння. Він пив горілку третю годину поспіль, але забуття не було — лише вагота й каламуть, як у поганому сні.

— Я взагалі гадав, що ти напишеш, — сказав редактор. — По п’ять тисяч знаків кожен аркуш, ну, від блондинки можна вісім…

— Напишу, — сказав Аспірин. — Умовив.

Редактор відійшов, усе ще запитально поглядаючи на Аспірина. Це був не перший за сьогодні питальний погляд; Аспірин геть вибивався з колії, не виходив на танцювальний майданчик, не розважав дівчат, не тусувався — сидів у кутку й цмулив горілку, вже краще взагалі було не приходити…

Саме підвівся, збираючись іти, коли в напівтемну, повиту ліанами залу ввійшла Дарка, його актуальна подруга, на двадцятисантиметрових гострих підборах.

Вона прийшла з іншої тусовки і була вже геть весела. Від неї пахло солодким і забороненим. Поволікши Аспірина в курилку, вона повисла в нього на шиї й без передмов упилася в губи. Хвилин десять вони мусолили одне одного, усе дужче й дужче заводячись і розпалюючись, потім Дарка пробурмотіла, не перестаючи цілуватися:

— Всі козли. Їдьмо до тебе.

Вони вийшли з клубу і впіймали таксі. Аспірину полегшало: уперше за ці дні він знав, чого хоче. На задньому сидінні авта було м’яко, але тісно, Дарка своїм золотим гострим підбором умудрилася подряпати вухо водію, той образився, але Аспірин пообіцяв доплатити «за шкідливість».