Слава ЗСУ!

Уже піднімаючись до ліфта, він раптом застиг із відкритим ротом.

— Добрий вечір, Олексію, — сказала консьєржка тьотя Світлана.

Аспірин засмикав кадиком.

— Ти чого? — запитала Дарка.

Він втягнув її в ліфт.

— У мене там дочка, — сказав, задихаючись від нервового сміху.

— Що?!

— У мене вдома дочка, Олена з Первомайська… Ой, не можу…

— Обкурився? — припустила Дарка.

— Та ні, справжня дочка… Тобто, звичайно, я її вперше бачу…

— Не придурюйся. — Дарка насупилася. — А чого це в тебе килим у коридорі?

Килим так і стояв, згорнутий у рулон, біля дверей, як на почесній варті.

— Його кров’ю вчора забруднили. — Аспірин і далі реготав. — Тут таке було… Весь килим у крові…

Дарка випустила його руку. Глянула в обличчя:

— Аспірине… дах поїхав?

Аспірин натиснув на кнопку дзвінка — вперше, мабуть, за всі десять років, що квартира належала йому. За хвилину безупинного дзвоніння зсередини почувся переляканий дитячий голос:

— Хто там?

— Відчиняй, донечко, тато прийшов, маму привів. — Аспірин сміявся, аж заходився. — Нумо, відчиняй…

Повернувся ключ у дверях. Олена відступила в передпокій — вона була з голови до ніг загорнена в ковдру.

— А я думала, в тебе глюки, — протягнула Дарка. Кутики її губ опустилися, вона розглядала Олену з цікавістю й бридливістю, як павука-птахоїда. — Знаєш, Аспірине… сходжу я в сортир для розмаїтості.

І вона продефілювала по коридору в туалет.

— Хто це? — тихо запитала Олена.

— Не твоя справа, — сказав Аспірин. Сміятися він перестав, але в горлі пекло й досі. — От що, красуне… Бери ковдру, подушку, табуретку… бери й вимітайся в коридор.

— Куди?

— Пересидиш півгодинки, нічого з тобою не станеться… — Аспірин підхопив однією рукою табуретку, другою — дівчинку, поволік одне й інше за двері. — Ось тут сядь і сиди, я тебе потім заберу. Дзвінка не торкайся — уб’ю. Ясно?

Олена стиснула губи. Мовчки кивнула.

— От і добре. — Аспірин знову захихотів. — Куплю тобі морозива.

І він зачинив двері, клацнувши спочатку верхнім замком, а тоді нижнім.

З ванної виглянула Дарка:

— Проблему вирішено?

— Яку проблему, — пробурмотів Аспірин, вилазячи зі штанів, — яку, до дідька, проблему…

Підхопив вологу податливу жінку й потягнув у спальню, в купу не прибраних зранку простирадел.

ЧЕТВЕР

Він прокинувся як від ляпаса.

Годинник показував сьому. Дарка сопіла, напіввідкривши рота.

Аспірин підвівся. Обійшов квартиру. Закусивши губу, глянув у вічко…

Відчинив вхідні двері.

Олена спала на підлозі, згорнувшись клубком у ковдрі. Її лице було вкрите борозенками висохлих сліз.

* * *

— Може, приміряємо ще цю сукню? — Голос Аспірина тремтів від щедрості.

— Ні, дякую. Мені не треба.

Продавщиці, що курсували мимо стійок із дитячим одягом, поглядали на них із цікавістю. Темноволоса дама років сорока хотіла бачити мелодраму — народження нової Попелюшки. Із провінційної бідності в столичну розкіш, із бездоглядності в обійми татуся, і все їй буде по заслугах — квартира, наречений і юридична освіта. Молода фарбована блондинка віддавала перевагу кримінальним сюжетам: Аспірин в її очах був демоном-спокусником, який купує душу дитини за недорогі шмотки. На щастя, блондинку майже одразу викликали до каси, і покупці позбулися її настирливої уваги.

Доки Олена купувала панчохи, шкарпетки, білизну, Аспірин ніяковів. Потім справа дійшла до крупних покупок; при вході у відділ стояла лялька-манекен у бальній сукні з корсетом і криноліном. Аспірин глянув на ціну і вирішив, що це випробування для дірявої совісті — якраз те, що треба.

— Навіщо мені? — здивувалася Олена. — Куди я в ньому?

— Відвезеш у Первомайськ, — сказав Аспірин, усе органічніше входячи в роль. — Покажеш мамі… У школу, врешті-решт, на новорічний бал…

Темноволоса продавщиця слухала і мліла. Кутики рота в Олени піднялися:

— Ні, дякую. Мені потрібніша тепла куртка. Бо вже майже осінь, і у футболці холодно…

Намагаючись не дивитися на продавщицю, Аспірин пройшов за дівчиськом у глиб задушливого відділу, де пахло новою тканиною. Вони купили Олені осінню куртку і спортивний костюм.

— А тепер виберемо сумку, — сказав Аспірин.

— Для чого?

— Щоб речі скласти. Інакше як ти повезеш усе це в Первомайськ?

Олена нічого не сказала. Аспірин купив шкільний ранець із Вінні-Пухом і заштовхав туди куплене барахло. Олена так само мовчки закинула ранець на спину.

— До речі, — недбало завважив Аспірин, коли вони проходили повз канцелярський відділ, — тобі для школи нічого не треба? До вересня залишилося кілька тижнів, а там — перший дзвоник, усе таке… Зошити? Щоденник? Пенал?