Слава ЗСУ!

— Я не буду ходити в школу, — сказала Олена.

— Тобто? — Аспірин украй здивувався.

— Я буду ходити в музичну. — Олена дивилася повз нього. — Мені треба вивчитися грати на скрипці. Більше мені нічого не треба.

— Так діла не буде, — сказав Аспірин і з подивом почув у своєму голосі батьківські, майже садистські нотки. — Діти повинні ходити в школу. Щодня. На півдев’ятої ранку. Ти у своєму Первомайську вчилася?

Олена мовчала. Аспірин завважив, що касирка канцелярського відділу уважно прислухається до розмови. Владним рухом узявши Олену за руку, він повів її до виходу з магазину.

У неї була м’яка безвладна долонька. Аспірин збагнув, що вперше тримає її за руку — вперше після того вечора, як привів знайду додому. Важко повірити, що минуло всього три дні.

— Уже якщо я тобі батько, — казав він, протискаючись крізь негусту юрбу, — то й відповідати за тебе повинен. Правильно? Перевіряти уроки. Ходити на збори. Карати, коли що. Такий мій батьківський обов’язок… Так що подумай: може, тобі краще повернутися в Первомайськ уже сьогодні?

Олена мовчки забралася на заднє сидіння авта.

— А тут і вокзал поруч. — Аспірин завів мотор. — Візьму тобі квиток… Дам грошей на постіль, на вечерю… То як?

— Добре б для початку пообідати, — пробурмотіла Олена.

Аспірин зітхнув, розплатився з паркувальником і вирулив зі стоянки.

П’ЯТНИЦЯ

Пізно вночі, коли сесія в «Куклабаку» втратила напругу і змінилася розслабленою туснею, до Аспірина підсів Віскас:

— Олексію, ти живий?

Аспірин увесь був цвинтар відпрацьованого адреналіну. Він вичерпав свій сьогоднішній ресурс; розмова з Віскасом була невчасною. Аспірин відкрив рота, щоб сказати йому про це, але не встиг.

— Що там за маніяк у тебе в квартирі? — неголосно запитав Віскас. — Як це він двох міцних мужиків порізав?

«А ти відкіля зна…» — хотів запитати Аспірин, але не запитав. У Віскаса була складна біографія: до «Куклабаку» він працював викидайлом у найкрутішому казино, перед тим ще десь, а до цього, кажуть, служив в органах, причому де, як і в якому чині, Аспірин не прагнув дізнатися.

— Я був в етері, — сказав він сонним нудним голосом. — Квартира на замку…

— На охорону не брав, — уточнив Віскас.

— Ну, забув, — буркнув Аспірин. — У мене тут таке… рідну маму забудеш…

І він дуже докладно, з найменшими подробицями розповів Віскасу про те, що трапилось у вівторок. Наближався ранок, клуб помалу порожнів; Віскас курив, кивав і супився.

— Тих двох на дурку перевели, — сказав після особливо довгої затяжки. — Може, вони під цим соусом закосять від статті… Хоча навряд чи. В обох уже по дві ходки є…

— Чудовисько, — Аспірин посміхнувся. — 3 лапами й пазурами. В шерсті. Ясна річ, за тими двома дурка плаче…

— Погано це, Олексію, — заклопотано сказав Віскас. — І неясно ж, зараза, звідки вітер дме… Скільки твоя хата коштує на сьогодні, цікавився?

— Е-е… — Аспірин запнувся. — В якому розумінні?

— Все одно не сходиться. — Віскас розчавив цигарку в попільниці, фільтр скорчився, як черв’як. — Дві кімнати, шістдесят метрів, будинок гарний, зате район — лайно… Через таку дрібницю серйозні люди й пальцем не поворухнуть. Ні. Не схоже. Містика якась.

— Містика, — підтвердив Аспірин. — Вітю, слухай. Якщо ти забереш від мене цю дівку й усе, що до неї додається…

— Я вас учора бачив, — сказав Віскас, закурюючи знову. — В Макдональдзі.

Аспірин осікся.

— Ти дивак. — Віскас поводив рукою, розганяючи дим. — То задушити її хочеш… то няньчишся, у Макдональдз водиш, чаєм поїш…

— Так мені її шкода, — пробурмотів Аспірин. — Бо ясно, що дитину вплутали. Змусили. А вона… нічого. Розвинута. Не по роках розвинута, я б так сказав. І музику любить.

— Себе пожалій, — жорстко сказав Віскас. — Зніми копію з її посвідчення і дай мені. Я по своїх каналах спробую… довідатись.

Дивлячись, як Вітя Сомов іде через зал — наче хазяїн по рингу, як хижак по савані, — Аспірин раптом пригадав його слова: «Я на тебе як-небудь крадіїв наведу. З виховною метою».

ПОНЕДІЛОК

У понеділок зранку зателефонувала мама. Без жодної причини. Мабуть, і справді існує такий девайс, як мамине серце, і він безвідмовно спрацьовує, коли в чада проблеми.

— Усе добре, — збрехав Аспірин, дивлячись, як Олена в навушниках розляглася на оновленому («Хімчистка вдома») дивані. — А у вас?

Його батьки жили в Лондоні вже майже десять років. Обоє працювали на Бі-Бі-Сі. Свого часу активно прилаштовували й Аспірина, але він відмовився: саме тоді мав суперову коханку, дівицю сімнадцяти років, із сімнадцятьма кульчиками в різних частинах тіла. Вона харчувалась яйцями і сирою морквою, взимку і влітку ходила в хустці монашки, спати могла лише на голій підлозі й лише головою на схід, а тому замість годинника носила на зап’ясті маленький компас. Вони з Аспірином утьопалися одне в одного з першого погляду і віддавалися любові як коти: в парку на лавочці, на пляжі в піску, на капоті чужої машини, одним словом, були щасливі на всю голову, і про жоден переїзд Аспірин не бажав і слухати…