Слава ЗСУ!

— Із самого початку треба було битися! — Аспірин ходив по кухні, попіл його цигарки падав на підлогу, на стіл, на підвіконня. — Кричати треба було, ці щенята бояться галасу!

— У мене спочатку голос пропав. А потім вони мені рот затиснули. — Олена, здається, тамувала нудоту. — Рукою.

— Побачу — вб’ю, — пообіцяв Аспірин, стискаючи кулаки. — Якщо ти впізнаєш когось із них, якщо тільки побачиш і впізнаєш… одразу мені скажи. Ясно?

Олена кивнула.

Навколішках у неї сидів Мишко. Вона судорожно гладила його по голові, по морді, по пластмасових очах. Аспірин раптом подумав: а що, якби Мишко був там, у під’їзді, з нею?

Уявилися поштові скриньки, заляпані кров’ю аж під стелю. Аспірин замружився і струснув головою:

— Слухай, а я думав, що ти крута. Я думав, ти нічого не боїшся… крім цього свого босого чмура.

— Я боюся, — тихо призналася Олена. — Я боюся з кожним днем усе дужче. Мені… не вірилося, що тут так страшно, як він казав. А він ніколи не бреше.

Аспірин утопив цигарку в недопитій склянці чаю.

— Моя тобі порада: повертайся до себе, поки не пізно. Якщо ти будеш лякатися кожного шмаркача в темному закутку, тобі й справді нічого тут робити. Шмаркача треба бити кулаком у рильце, ногою — по яйцях, і кричати щодуху, і тікати…

Аспірин осікся. Йому раптом подумалося: а якби в нього справді була дочка, чи порадив би він їй те ж саме? Чи ходив би, не відстаючи ні на крок, у школу, зі школи, і трусився б, ні на мить не випускаючи з очей?

І як їм живеться, сучасним батькам?

ВІВТОРОК

— Доброго ранку, мої дорогі! І знову вівторок, нікуди не дінешся, він завжди буває після понеділка і дарує надію на майбутню середу… Але «Лапа-Радіо» з вами! У нас довгі лапи, ми зібрали на одній хвилі найлегшу, найбезтурботнішу, найкомфортнішу музику, а отже, влаштовуйтеся зручніше у ваших офісних стільцях, забудьте про проблеми, розкрийте вуха і слухайте, слухайте, а якщо матимете бажання поспілкуватися, телефонуйте або надсилайте повідомлення, з десятої до пів на одинадцяту у нас в етері програма «Привселюдне зізнання», отож ви можете зізнаватися буквально в усьому: що ви в дитинстві вкрали цукерку, що ви боїтеся мишей… Нарешті, ви можете зізнаватися в коханні своєму благовірному, або неблаговірному, або сусіду, або однокласнику, фізкультурнику, біологічці, кому завгодно, головне — пам’ятайте, що життя прекрасне і всі вас люблять, «Лапа-Радіо» любить вас… Слухайте і набирайте телефонний номер, а раптом вам пощастить!

Аспірин замовк, відкинувся на спинку стільця, витер губи паперовою серветкою. Коли він базікав довго й емоційно, з рота летіла слина, і він нічого не міг із цим удіяти. Почасти через це провалилася його давня спроба вести ранкову програму на музичному телеканалі… Втім, ні, не через це. Просто керівництву не сподобалася його прогресивна манера освіжати бесіду матірним слівцем. Причому керівництво, коли дратувалося, саме вживало таких слівець, яких навіть Аспірин ніколи не чув.

За роки роботи він виробив у мозку декілька звукових доріжок. На одній зараз звучала середньостатистична пісенька, біла замазка, якою замазують вуха і назавжди заліплюють спромогу до сприйняття нестандарту Інша, основна Аспіринова доріжка була залита стерильною тишею, яка буває тільки в звукоізольованому помешканні. Хоча ні, вночі на дачі теж буває. Але Аспірин так давно не прокидався вночі на дачі…

Йому зовсім не хотілося виходити — хотілося сидіти, ні про що не думати, слухати тишу, згадувати сьогоднішній сон, придумувати йому все нові деталі: начебто вони з Оленою сідають у літак, що летить за океан, в Америку або Канаду, і за мить до закриття люків Аспірин раптом вибирається назовні й каже стюардесі, що роздумав летіти.

Навряд чи таке можливо. Виліт затримають, будуть перевіряти багаж, будуть перевіряти самого Аспірина, і ефект раптовості пропаде. Він же неспроможний вибратися з літака, що злітає, через отвір для шасі, як Сталлоне… Чи в тому фільмі був Шварценеґґер?

За скляним віконцем студії режисерка Юля говорила з кимось по телефону. Аспірин трохи вмів читати по губах. Ось і зараз він побачив, як Юля сказала: залишайтеся на лінії. І кивнула Аспірину: є, мовляв, дзвінок…

Можна посадити Олену в поїзд, як радив Віскас. Але ж вона не сяде своєю волею. Гра «дочки-татусі», в яку повірив Вітя Сомов, у яку сам Аспірин ледь не повірив… цю гру Олена показує винятково для сторонніх. З Аспірином вона гранично відверта: прийшла з іншого світу, шукаю брата, доки не знайду, про спокій і не мрій. Крапка.

Можна утекти в Лондон. Це обертається фінансовими втратами і, що найгірше, підривом репутації. Аспірин, звичайно, чудовий, розкручений і успішний, але й не таких улюбленців забували за місяць… І як же пояснити самому собі — хто змусив його зриватися з місця, кидати роботу, змінювати звичний спосіб життя?