Слава ЗСУ!

— Аспірине, — почувся Юлин голос у динаміку, — ти не спиш? За двадцять секунд включаємося.

— Ага, — сказав він неуважно.

Винаймати квартиру в Лондоні — занадто дорого для нього, принаймні доки не влаштується на роботу. Отже, доведеться якийсь час жити з батьками, які зовсім не бажають пам’ятати, що йому тридцять чотири роки, а не чотирнадцять. Не мати дому, куди можна за найменшого бажання привести бабу, — це, знаєте, принизливо…

— Отже, мої дорогі, тут у нас є дзвіночок… Як вас звуть? Ніна, Ніночка, комсомолка, спортсменка. .. То в чому ж ви хочете зізнатися, Ніно?

Може, все-таки з’їздити в Первомайськ? Відшукати цю жінку, Любу Кальченко, і з’ясувати для себе, було чи не було. І, до речі, дізнатися, хто такий Оленин вітчим. Албанець? Чи гагауз? Чи з якої-не-будь усіма забутої нацменшини, але береже рідну мову й ходить, за традицією, босоніж…

— Так, дуже добре, Любо… Тобто Ніно… Рідне ПТУ, напевно, розчулене вашим зізнанням у любові… До речі, ви ніколи не бували в Первомайську? Ні? Шкода, таке миле місто… Добре, тепер ми слухаємо Шер і розслабляємося, думаючи про гарний…

Дурня йому лізе в голову. Не складаються між собою детальки. І Мишко цей, що знищив, за словами Олени, собаку і покалічив невдатних крадіїв… Трансформер. Ведмедик-ікс. Хрін із ним, з ведмедиком, а от що за пісеньку грала Олена того найпершого дня? Коли розбилася на клавіатурі порцелянова лялька? Коли Аспірин ледь не обніматися до неї поліз…

Розслабляємося і думаємо про хороше.

Звичайно, можна зірватися і їхати в Первомайськ. .. але й козі ясно, що користі з цього не буде. Тут уже не здирництвом пахне і не квартирною аферою. Має рацію Віскас, ой має: зле це. Кепські справи. Схоже на психічну атаку… класичне марення: інопланетяни мене переслідують, ЦРУ мене опромінює опромінювачами, модифікують свідомість, підсаджують у підкірку ірраціональні глюки…

— Аспірине, ти сьогодні якийсь прибацаний, — заклопотано сказав динамік. — Включайся!

Він ковтнув кави, утер губи і поправив навушники:

— …Робочий день набирає обертів, хтось ходить, хтось їздить, хтось просто сидить в офісі й знічев’я пише френдам у «Живі журнали»… Життя біжить своєю чергою, скрізь, навіть у божевільні… Це жарт, якщо хто не збагнув. На «Радіо» півгодини привселюдних зізнань, вірніше, вже залишилося всього вісімнадцять хвилин… і в нас є дзвіночок…

* * *

Він сів у авто і зателефонував Дарці. Минув майже тиждень, як вони бачилися востаннє — і розсталися тоді по-дурному, в коридорі спала на підлозі Олена, Аспірин почувався зле, тріщала голова, здається, вони з Даркою злегка полаялись…

— А, це ти, — сказала Дарка в слухавці, і з її голосу Аспірин збагнув: не вигорить. Сьогодні нічого не буде. Дарка не в гуморі.

— Що ти робиш сьогодні увечері? — запитав він просто так, за інерцією, наперед знаючи, що почує у відповідь.

— Іду в баню, — зі смішком сказала Дарка. — З дівками. А що?

— Я нудьгую, — сказав Аспірин.

— Не нудьгуй. — Дарка голосно позіхнула. — Знаєш що? Йди ти теж. У баню.

І слухавка забібікала гудками.

Аспірин довго сидів у машині, набундючившись, поклавши лікті на кермо. З Даркою їх пов’язувало майже півроку безхмарних необов’язкових стосунків. Ясно, що рано чи пізно цей романчик себе б вичерпав — «усе коли-небудь закінчується», як справедливо співається в колись популярній пісні. Але щоб отак…

Цій маленькій гидоті, ким би вона не була, знадобилося лише тиждень, аби вщент розбити особисте життя Аспірина. І він сидить тепер як обпльований. Дарка його, бачте, послала… І хто вона така, ця Дарка?!

Насуплений як хмара, Аспірин завів мотор. Він поїхав у ЖЕК — там, у бетонному підвалі, схожому на катівні Лук’янівки, розташувалася дитяча кімната міліції.

* * *

— Це не наша компетенція, — сказала жінка у формі. — Займатися дитиною, що не вчинила правопорушення, ми не маємо права.

— Тобто треба дочекатися, коли недолітка когось заріже? — похмуро запитав Аспірин.

Інспекторка, досі байдужа, тепер глянула на нього вороже:

— Ми робимо, що можемо. Знаєте, скільки у нас бомжат? А у вашому випадку, наскільки я розумію, дівчинку не на вулицю викинули?

— Але ж ви можете принаймні перевірити, чи не в розшуку ця дівчинка? Може, десь батьки сивіють, а вона сіла на потяг — і шасть…

Аспірин говорив і згадував чистенькі шкарпеточки в червону смужку— такими він побачив їх, коли Олена вперше роззувалася в передпокої.

Напрасована нова футболка. І ні копійки грошей. Якщо вона приїхала, то не потягом.

Інспекторка увімкнула допотопний комп’ютер. Аспірин чекав.