Слава ЗСУ!

— Гримальська Олена Олексіївна не в розшуку, — сказала інспекторка.

— Може, це вигадане ім’я. Може, її звуть інакше. Інспекторка зітхнула. Їй дуже не подобався Аспірин.

— У нас у коридорі на щиті фотографії зниклих, бачили? Шукайте серед них свою. Якщо немає, нічим не можемо допомогти.

—А якщо я напишу заяву, що вона в мене… — Аспірин зам’явся, — ну, що вона… вкрала в мене щось, вона неповнолітній правопорушник. Що тоді?

Очі інспекторки в цей момент нагадали Аспірину очі Мишка — такий же пластмасовий погляд.

ЧЕТВЕР

День був похмурий, і вже о восьмій довелося увімкнути фари.

— З вами «Лапа-Радіо», — воркотала в динаміках Танька Поліщук, із якою Аспірин якось переспав. — Ми з вами, ви з нами, всі ми разом цього літнього вечора, а вечір — найкращий час для відпочинку і мрії, нумо ж разом помріємо про те, що чекає нас в останні літні дні, адже серпень — це вечір літа, а вересень — ранок осені, ранок змінює вечір, і так буде завжди…

Аспірин звернув із шосе на ґрунтову дорогу. Стемніло, він увімкнув дальнє світло. Дорога від дощів розкисла, у вибоїнах стояла вода. Кобура пістолета муляла й дратувала. Ну що вдієш, не ковбой він, туго набитий гаманець чи кредитна картка дають сучасному чоловікові значно більше впевненості, ніж сумнівний ствол під пахвою. На жаль, у справі, яка привела Аспірина увечері в темний ліс, ні гаманець, ні кредитка не могли допомогти.

— Далі треба пішки, — сказав він Олені. — Не проїдемо, загрузнемо. Бачиш, яка дорога?

— Що ж ми, машину покинемо? — запитала Олена здивовано. — І речі?

— Звичайно, ні. — Аспірин імпровізував на ходу. — Нам треба дійти до сторожки. Там знайомий лісник, у нього є трактор. Він трактором підхопить машину й привезе до дач. А ми тим часом уже будемо пити чай і слухати музику…

Про музику він додав для того, щоб Олена скоріше послухалася. Іншій дитині, мабуть, треба було пообіцяти телевізор із каналом «Фокс Кідз».

— Темно, — сказала Олена. — І буде дощ.

— Нічого, йти недовго.

— Я візьму Мишка. Відчини багажник.

— Не треба, — сказав Аспірин, мабуть, занадто поспішно. — Якщо піде дощ, він же геть змокне!

Як не дивно, аргумент подіяв. Олена не спитала, чи не змокнуть вони з Аспірином, і як щодо плащів, і як щодо парасольок, — вона просто пішла за ним по дорозі, й авто з вимкненими фарами незабаром зникло з очей.

Аспірин світив ліхтарем під ноги. Дорога справді була погана: довелося йти по узбіччю, по мокрій траві, розсуваючи перед собою гілки й розганяючи полчища комарів.

— Крізь джинси не прокусить, — бурмотів Аспірин. — Тебе комарі люблять? Яка в тебе група крові?

— Не знаю.

— Погано, треба знати…

— Довго ще?

Попереду було темно, й позаду було темно, і, крім шелесту гілок та скрипу стовбурів, нічого не було чутно.

— Прийшли, — сказав Аспірин і обернувся.

Олена стояла, мерзлякувато зіщулившись, заховавши руки глибоко в кишені куртки. Смужки-світловідбивачі, нашиті на рукавах, спалахнули білим, коли Аспірин спрямував на Олену промінь ліхтарика. «Як тоді, у підворітті…»

— От що, подруго, — мовив він, силкуючись, аби голос не тремтів. — Зараз ти скажеш мені правду. Хто ти, звідки взялася і що тобі від мене треба. А якщо не скажеш — я тебе прив’яжу до дерева й покину. Місце тут глухе…

Олена мовчала. Аспірин посвітив їй ліхтариком просто в очі. Вона замружилася й прикрила лице долонею; тих хлопців у під’їзді вона боялася більше, подумав Аспірин і розлютився.

— У мене пістолет. — Він сунув руку за пазуху. — Зараз почався сезон полювання, і якщо з дороги почують постріли, нічого такого не подумають. А я закидаю тебе листям і так залишу. І всім, хто запитає, скажу, що ти поїхала додому, у Первомайськ. Вони повірять.

Олена мовчала. Від її презирливого спокою хто завгодно міг би збожеволіти.

— Тебе ніхто не буде шукати! — вигукнув Аспірин. — Чи будуть? Хто?

Дівчисько дивилося на нього крізь пальці. Він не міг однозначно витлумачити вираз її очей, але точно розумів одне: це не страх. Вона його не боїться. Вона його має за ніщо. Вважає балабоном… боягузом… як вона тоді сказала — «боягуз і зрадник»?!

Він схопив її за комір. Притягнув до себе:

— Ти не з Первомайська. Ну, говори!

— Відпусти мене.

Він затрусив її так, аж куртка затріщала. Слід було в жодному разі не думати про тих хлопців, що знущалися з Олени в під’їзді; навпаки — слід пригадати зараз усе найбридкіше, що було з нею пов’язано. Її погрози… «змушував роздягатися догола»… Підроблена фотографія, що збила Віскаса з пантелику…

— Ти будеш говорити чи ні?!