Слава ЗСУ!

Мовчання. Якоїсь божевільної миті Аспірин подумав: а якщо й справді лишити її тут, під листям, назавжди?!

— Я тебе змушу говорити, — гарикнув він, підносячи ліхтар перед саме її обличчя. — Хто ти така?

— Я тобі казала.

— Ти брехала!

— Ні.

— Ти брехала! — Він затрусив нею щодуху. — Не прикидайся блаженною — ти прекрасно тямиш! Хто тебе підіслав?

— Ніхто! Ти сам мене привів до себе додому! Сам!

Вона мала рацію. Аспірину хотілося щосили вмазати ліхтарем по цій нахабній пиці.

— І ти мене не захотів віддавати — сам!

Аспірин помилився — вона аж ніяк не була спокійною. Вона теж кричала, їй теж хотілося зараз його вбити.

— Я тебе пожалів, дурепо! — Він припечатав її до стовбура найближчої сосни. — А тепер себе жалію! І хай вона западеться, моя доброта. Що мені, все життя розплачуватися?!

— Відпусти, боляче, дурню!

Лівою рукою він схопив її за тонке горло, правою підніс ближче ліхтар.

— Отже, так, — сказав майже пошепки. — Кажи, як тебе позбутися. Що зробити, щоб ти забралася? Що зробити, щоб ти відчепилася від мене, малявко?

— Ти боягуз і зрадник, — відповіла вона теж пошепки, вже не мружачись від світла, дивлячись йому просто в очі. — Боягуз і зрадник. Ти брешеш, що пожалів мене. І ти ніколи не був добрим. Ти…

Вона замовкла. Аспірин побачив, як розширюються її зіниці. Й за секунду почув тріск гілок, усе ближче і дужче. Земля ритмічно здригалася…

Він відпустив дівчисько й вихопив пістолет. Руки тремтіли; стрибучий ліхтар освітив стовбури обабіч дороги, низько схилені гілки й темну розмиту тінь, що мчала на Аспірина зі швидкістю експреса.

Він закричав і вистрілив. Ще раз. І ще.

* * *

Він розплющив очі, було геть темно.

Здається, в нього не було правого вуха.

Він підняв руку, заледве дотягнувся до голови. Вухо все-таки було, але надто велике і в чомусь густому й липкому.

Пістолет!

Він засмикався, вперся руками в землю, намагаючись піднятися — і сам собі нагадав жука, що перевернувся на спину.

Білий круг осліпив. Аспірин замружився, але круг не пропав, лише зробився темно-червоним, як вистигаюча зірка.

— Вставай, — сказав тонкий тремтливий голос. — Уставай… Ану підводься!

Пістолета не було. Аспірин марно обмацував руками мокру траву.

— Підводься, а то застрелю! Зараз сезон полювання… І ніхто нічого не подумає!

У голосі дівчиська була така ненависть, що Аспірин здригнувся.

Він піднявся рачки. Паморочилася голова, і він усе ще нічого не бачив. Перед очима плили червоні плями. Дівчисько, здається, стояло поруч, світило в очі ліхтарем.

— Ти стріляв у Мишка.

Аспірин, крекчучи, прихилився до соснового стовбура. Вухо горіло, боліло плече. І було неясно, чи зможе він підвестися.

— Вставай!

Він пригадав тінь, що мчить у просвітку між деревами. І збагнув: усе, пропали відмовки. Не задурить собі голову Первомайськом, легкими канікулами, дивними збігами й пристайностями дивовиж, не заллє коньяком тріщину, що розверзлася зараз між Аспірином і всім нормальним світом. Світом, де панує здоровий глузд.

— Уставай, — сказала Олена. — Ходімо до машини.

Він усе-таки випрямився й підвівся, тримаючись за дерево.

— Якщо тільки смикнешся, Мишко тебе вб’є.

Він повернувся й пішов дорогою — слідом за своєю чорною кульгавою тінню. Олена йшла позаду і світила йому в спину. Тінь Аспірина сунула головою вперед, затуляла собою обидві зарослі колії, по боках висвічувалися густо сплетені гілки.

Іноді він повертав голову — йому здавалося, що в нетрях хруснув сучок. Він боявся побачити поруч світло-коричневу тінь. І він не бачив — у лісі було порожньо й тихо, ледь чутно шелестів по листю дрібний дощ. Іноді його краплі спалахували під променем ліхтарика, як метеорити.

Авто стояло там, де його покинули. Аспірин побачив спочатку капот і ліве крило. Бічне скло тріснуло. Аспірин підійшов ближче — і ледь не впав знову.

Багажник був розкритий зсередини, як консервна бляшанка. Стовбурчилися зім’яті, де-не-де надірвані краї.

Аспірин стояв довго, хвилини три, й дивився. Дощ припустив дужче.

— Відпусти мене, — сказав нарешті Аспірин.

— Ти стріляв у Мишка, і я ніколи тобі цього не пробачу.

Він повернув голову й побачив, що плюшевий ведмедик лежить у неї на руках і де-не-де з нього стирчить вата.

— Я нічого тобі не зробив, — сказав Аспірин. — Я… тільки якось тебе пожалів. Випадково.

— Випадково, — повторила Олена чужим відстороненим голосом. — Нічого не змінити. Тепер ти будеш робити те, що скажу я, або помреш.