Слава ЗСУ!

Вона закашлялася, прикриваючи рота рукою. Аспірин завважив, яка вона бліда — навіть блідіша, ніж тоді, коли побачила свого «гуру» в камуфляжних штанах.

Роздягаючись, вона посадила ведмедика на низенький стільчик при вході.

— І ще — треба купити скрипку. Для мого зросту потрібна половинка. Я там домовилася з однією мамою. Її дочка переходить на тричвертну. Скрипка погана. Просто дерев’яна скринька із грифом. Але для навчання згодиться. Ти мене чуєш?

— Чую, — після паузи озвався Аспірин. — Ще чого тобі треба?

— Нічого. Ось, бланк заяви заповни…

Аспірин двома пальцями взяв листок, який вона поклала посеред кухонного столу. «Я… прошу зарахувати мою дитину…»

Його пересмикнуло.

— Сама заповни, — сказав глухо. — Я підпишуся.

Вона не сперечалася.

* * *

У клуб він приповз, як напіврозчавлена муха, і всерйоз замислювався про долю вечора; його обличчя ховали темні окуляри й, наче штукатурка, товстий шар гриму. Плече боліло і пульсувала шия — але хлинув адреналін, прийшов кураж, і світ майже повернувся до норми.

— Мужик, ти був в ударі, — з повагою сказав Віскас. І напівголосно додав: — Є проблеми? Допомога не потрібна?

Аспірин поправив окуляри:

— Вітю, знаєш…

Віскас чекав.

Аспірин перевів подих:

— Вітю… виклич мені таксі.

Віскас був людиною залізної витримки, тому нічого на це не сказав. За п’ять хвилин Аспірин із полегшенням опустився на шкіряне сидіння, ще за півгодини входив у квартиру— насторожено, як розвідник на чужу територію.

Світло горіло лише в передпокої і в кухні. Аспірин стягнув взуття; у вітальні увімкнулася настільна лампа.

— У тебе немає чогось… щоб збити температуру? — запитала Олена дивним, деренчливим голосом.

— На кухні в аптечці, — озвався він, вішаючи куртку в шафу.

— Я дивилася. Там тільки зеленка й кондоми.

«Ну то візьми собі кондом», — хотів сказати Аспірин, але стримався.

Він зачинив за собою двері спальні й одразу ж, не роздягаючись, повалився на ліжко. Біль і втома повернулися, помножені на звичайну розслабуху після сету. Треба було прийняти душ, треба було переодягтися — але Аспірин лежав і дивився в темну стелю. Найдужче йому хотілося зараз просто зникнути з цього світу. Закрити очі — й адью.

У сусідній кімнаті закашлялася Олена. Аспірин крізь стіни, крізь зачинені двері почув, як усередині в неї щось клекоче, аж ніби рветься. Він підвів голову: може, вона навмисно це робить, щоб привернути увагу?

Кашель. Пауза. Новий напад кашлю. Моторошного, слід визнати, кашлю. Може, в неї туберкульоз?!

Стогнучи від болю, він підвівся. Зазирнув у вітальню. Горіла настільна лампа; Олена напівсиділа на канапі, скорчившись, загорнувшись у тонкий плед, кашляла й трусилася.

— Тільки не бреши, що тяжко занедужала. Ти взагалі не повинна хворіти, гостя з майбутнього, блін.

Вона нічого не відповіла. Навіть не глянула в його бік. Лице в неї було жовтувато-бліде, із занадто яскравими плямами рум’янцю. Ніс загострився.

А якщо вона помре, подумав Аспірин, що мені робити?

Погляд його впав на Мишка, що сидів поруч, під рукою в Олени. Плюшевий ведмідь здавався геть байдужим.

Аспірин повернувся до себе. Приліг, задивився в стелю. Олена за стінкою кашляла — глухо, в подушку. А може, в Мишка.

Цокав годинник. Надворі загавкав собака, увімкнулася й вимкнулася чиясь сигналізація. Аспірин згадав про своє понівечене авто — сьогодні він відвів його в гараж, але сил на спілкування з механіками вже не було…

Олена кашляла.

Чортихаючись, він підвівся, пройшов на кухню й заглянув до аптечки. Попри купу шкідливих навичок, Аспірин був навдивовижу здоровою людиною — в аптечці, крім згаданих Оленою кондомів, лежала упаковка «Антиполіцая», пачка пластирів і непочата коробочка снодійного.

Снодійне Аспірин про всяк випадок сховав. Сам не знаючи чому Інтуїтивно.

Початок третьої ночі. Аспірин і гадки не мав, де нічна аптека. Згадав: сьогодні чергує консьєржка тьотя Світлана, вона живе в сусідньому під’їзді, у неї, напевно, є ліки.

Будинок спав. Шум ліфта здався дуже голосним, Аспірин навіть здригнувся. А якщо він застрягне зараз — невже так і сидітиме в пастці до ранку?!

Він зійшов східцями.

Тьоті Світлани не виявилося на місці. На зачиненому віконці будки красувалася записочка: «Зараз буду». Аспірин роззирнувся. Гарний заголовок: «Доктор Аспірин у пошуках жарознижувального». Хоча ні, довге слово не вкладається в ритм. Треба б так: «Доктор Аспірин у пошуках проносного»…

Ляснули вхідні двері. Вірніше, ледь стукнули, але в тиші нічного будинку кожен звук здавався подією. Аспірин обернувся; увійшла жінка з парасолем під пахвою, сусідка. Вони віталися вже років зо п’ять, але він не знав її імені й навіть не пам’ятав, із третього вона поверху чи з четвертого.