Слава ЗСУ!

Побачивши Аспірина, жінка на мить напружилася. Потім заспокоїлася — впізнала.

— Доброго вечора.

— Доброї ночі, — пробурмотів Аспірин і побачив себе її очима: пом’ятий, побитий, не цілком адекватний суб’єкт. — Ви не знаєте, де нічна аптека?

— На розі в метро, — сказала жінка. — Але там сьогодні зачинено… — І після паузи додала: — А що?

— Мені потрібне жарознижувальне. Яке-небудь. Збити температуру.

— Ви хворі?

— Не я.

— «Фервекс» вас влаштує?

— Так. Звісно. Його можна давати дітям?

В жінчиних очах щось змінилося.

— Скільки років?

— Приблизно одинадцять, — сказав Аспірин і відразу пошкодував. — Ну, тобто одинадцять, я мав на увазі.

— Можна, — сказала жінка. — Ви в якій квартирі? Я вам занесу.

— У п’ятдесят четвертій. — Аспірин відчув полегшення.

* * *

Вона подзвонила в двері за п’ять хвилин.

— Вибачте… Аспі… Аспірин?

— Олексій, — сказав він.

— Вибачте. Ось «Фервекс», його треба всипати у склянку з теплою водою, і ще я знайшла в себе «Колдрекс».

У вітальні моторошно закашлялася Олена.

— Нічого собі, — сказала сусідка. — Лікаря викликали?

— Ні, — відповів Аспірин.

Сусідка насупилася. На чолі в неї проступили дві вертикальні зморшки, які не змогло прикрити навіть пишне волосся.

— Відхаркувальне даєте?

— Що?

Сусідка зазирнула в кімнату. Олена ніяк не відреагувала — вона й далі сиділа, скорчившись, заплющивши очі.

— Як можна було довести дитину до такого стану! — різко сказала сусідка. — Яка в неї температура?

Аспірин не відповів. Сусідка зміряла його обуреним поглядом і без запрошення пройшла в кімнату. На ногах у неї були домашні капці.

— Привіт. — Вона сіла на диван поруч з Оленою. Та нарешті повернула голову. — Як ти почуваєшся?

— Зле, — сказала Олена, і голос у неї звучав відповідно. — Це минеться. Це застуда. Дрібниці.

— Звісно, минеться, — запевнила сусідка. — Але треба збити температуру… І я зараз принесу відхаркувальне. У мене є «Доктор Мом», він ще й смачний… А це твій ведмедик, так?

Аспірин із жахом дивився, як вона бере чудовисько на руки.

— Симпатичний, — сказала сусідка. — Як його звуть?

— Мишко.

— Тримай його міцно, він тобі допоможе видужати. ..

І сусідка обернулася до Аспірина:

— Швидко дайте їй «Фервекс». Зміряйте температуру! Коли що — викликайте швидку, це ж не жарти…

Двері за нею зачинилися. Аспірин глянув на пакетик у руці. Перевернув. Прочитав інструкцію. Нічого не зрозумів, хоча написано було — простіше нікуди.

— І навіщо це? — запитав у простір. — От не збагну. Нехай прийде твій гуру, помахом руки зцілить. .. Він же твою метрику сфабрикував іще в сумочці, не дивлячись, помахом руки… То навіщо ця комедія з кашлем? Що мені, тебе жаліти?

Олена закашлялася знову. Розплющила каламутні очі:

— Жаліти? За кого ти себе маєш, Аспірине?

— Ну звичайно! — Він уже не мав сил дратуватися. — Ти у мене в домі, жереш, спиш, цькуєш ведмедем, але я не вартий твоєї уваги… Я — твоє знаряддя… Чого ти тремтиш?

Він підійшов ближче, скоса поглядаючи на Мишка. Той лежав поверх пледа, розкинувши м’які лапи. Дивився повз Аспірина.

— Я ніколи не розповім йому про цю ніч, — сказала дівчинка.— Я все розповім… крім цього. Я стану на перехресті. Зіграю пісню. Брат почує й озветься. Тоді я піду і знайду його… навіть якщо він мертвий… я зроблю його знову живим. І ми підемо разом. Нам відчинять ворота. Я бачу, як вони відчиняються, і там — сонце… А смерті нема. Ми довго житимемо, і життя буде всюди. У них очі світяться як зірки, вони сміються… літають. І немає страху, хоча вони знають, що таке страх. І немає болю, хоча вони знають, що таке біль. Але я ніколи не скажу йому про цю ніч. Ніколи…

Вона лежала, дивилася крізь Аспірина, притискала ведмедя до грудей, і марила. Долаючи кашель, говорила й говорила, часом зриваючись на незрозумілу Аспіринові мову.

Легенько постукали в незамкнені двері.

— Тихо, — велів Аспірин. — Тихо… Вона здогадається!

Двері скрипнули, відчиняючись.

— Це я, — сказала сусідка. — Я принесла «Доктор Мом», грудний збір — трави… Ви приготували «Фервекс»?

— Ви лікар? — запитав її Аспірин.

— Ні, я інженер. — Вона відгорнула волосся з чола, помітнішими стали дві вертикальні зморшки. — А ви ді-джей, я знаю. Я іноді вас слухаю. Знаєте, у маршрутці або в таксі, у них же постійно грає радіо…

— Я зараз, — сказав Аспірин. — Зараз.

— Це ваша дочка? — упівголоса запитала сусідка, коли під її керівництвом він готував на кухні ліки.