Слава ЗСУ!

І що він буде робити в Лондоні? З тамтешніми цінами його заощаджень вистачить ненадовго…

Як поведеться Віскас? Як поведуться «серйозні люди»? Може, спокійно дадуть йому поїхати, щоб не поспішаючи, без перешкод, зайнятися Оленою?

Ото вже Мишко їм улаштує…

Аспірин роздратовано відсунув переповнену попільницю. Офіціантка ніби не бачила — пурхала туди-сюди, оце сервіс, оце обслуговування, чорт забирай!

Чи можна вбити Мишка? Аспірин стріляв у нього і поцілив. Вирвав жмут вати. А якщо пальнути з кількох стволів? А якщо з автомата? Лише тирса посиплеться.

Що буде з Оленою, якщо Мишка вб’ють?

Чорт забирай, він думає про нього як про живого. ..

Він роздратовано підкликав офіціантку. Розплатився. Вийшов під жовтневий дощ. Зіщулився, накинув капюшон, розкрив парасольку.

Біля бровки пригальмувало чорне авто. Аспірин відсахнувся. З авта вибрався чиновник середньої руки, проскочив під дощем у двері офісу. Кепські справи, подумав Аспірин. Якщо я від кожної тіні почну шарахатися… І якого дідька, поясніть мені? Якого дідька?!

О четвертій починало смеркатися. Аспірин був на ногах від ранку, тепер слід було йти додому, але він боявся. А раптом подзвонять у двері й пред’являть корочки? Візьмуть тьотю Світлану в поняті, влаштують обшук, вивудять із диванної подушки пластиковий мішечок із невідомою гидотою, витягнуть ствол із-під взуттєвої полиці і виявлять, що з нього стріляли — десь місяць тому… І одразу знайдеться підхожий труп із діркою саме з цього пістолета. І опиниться Аспірин, який із дитинства мав власну кімнату, а з юності — власну квартиру, опиниться, розбещений, на довгі роки в тюрязі… За що?

Чи зможуть вони завалити Мишка? Він, звичайно, чудовисько, але навіть панічні постріли Аспірина продірявили монстру шкіру Аспірин стріляв тричі. Скільки разів поцілив?

Він знову увімкнув телефон і подзвонив додому. Довго ніхто не брав слухавку.

— Алло?

— Привіт, — сказав Аспірин, стримуючи полегшене зітхання. — Що ти робиш?

— Займаюся.

— Ніхто не дзвонив, не приходив?

Пауза. Аспірину стало холодно.

— Ніхто.

— Якщо хтось подзвонить у двері, не відчиняй. Сиди, ніби нікого немає вдома. У мене ключ.

— Добре. — Олена, може, й здивувалася, та взнаки не дала.

Він відчинив двері нечутно. Чи майже нечутно — замок усе-таки клацнув, хоч і не дуже голосно.

Олена грала на піаніно. Аспірин прокрався в кімнату, не знімаючи черевиків, залишаючи за собою мокрі сліди.

Олена сиділа на кінчику стільця. Її ліва рука нависла над малою октавою, під пальцями глухо провертався важкий, потужний, недобрий механізм (так принаймні почулося Аспірину), а права рука хотіла жити й боролася за життя. Долаючи гул невидимих шестерень, випліталася тема, видряпувалася, ніби по слизьких стінках криниці. У якусь мить Аспірину примарився ля-мінорний концерт Ґріґа, та лише на секунду: Аспірин ніколи не чув такої музики, мало того, не був певен, що це музика, а не щось інше.

Оленині руки, маленькі, з обгризеними нігтями, видобували з фабричного піаніно інформацію, якою дівчинка одинадцяти років не могла, не повинна була володіти. Аспірин слухав, по шкірі бігли мурашки, вода капала зі складеної парасольки на паркет. Олена грала про світ, яким вона його бачила, і від картини, яка відкривалася зараз Аспірину, перехоплювало подих і тріскалися губи.

Чавунний механізм, провернувшись востаннє, затих. Права Оленина рука впала на клавіші, полежала й зіслизнула, ніби віддавши останні сили. Дівчинка, яка дотепер сиділа прямо, зітхнула і згорбилася, й далі дивлячись перед себе.

Ні слова не кажучи, Аспірин пішов на кухню. Скип’ятив чайник, забув про нього і скип’ятив ще раз. Витяг із холодильника ковбасу, поклав назад. Заварив собі чаю і тільки тоді побачив, що й досі сидить у мокрому плащі й брудних вуличних черевиках.

Прийшла з кімнати Олена. Зупинилася в дверях.

— Що ж нам робити? — запитав Аспірин уголос.

Вона хмикнула — глумливо, буденно, ніби нічого не сталося:

— Одержав візу?

Аспірин похитав головою.

— У понеділок… Олено, скільки тобі років?

Вона знизала плечима:

— Одинадцять.

На кухні знову стало тихо. Аспірин і хотів би заговорити, але слова, які зазвичай лилися з нього без напруги, зараз ніби всі пересохли, зашкарубли і стали поперек горла.

— Плаща зніми, — сказала Олена. — Натоптав тут…

Аспірин підвівся, щоб іти в передпокій, але раптом Олена запитала з дивним виразом:

— Ти хочеш сказати… ти бачив, про що я грала?

— Не бачив, — признався Аспірин. — Напевно… відчував.