Слава ЗСУ!

— А чому в мене неприємності?

— Тому що двічі вже… Один раз — ну, склалося так, випадок, два мужики одразу здуріли. А вже другим разом… Добре, поласилися хлопці на твою тачку. Вони не праві, звісно. Але ж мужика підкинуло, як м’ячика, зламало шию. Як? Хто? Ніхто не знає… Тіні, мовляв, чудовиська… демони… Добре, що я вчасно прочитав оце, — Віскас жбурнув на столик перед Аспірином «Заборонену правду» півторамісячної давності.

«Дорога редакціє! Пише вам Олексій Г. Знаю, що ніхто мені не повірить. Радше назвуть божевільним. Тому я не зважуюся написати тут своє прізвище…»

У Аспірина заклало вуха.

— Зачекай, Вітю, — почав він повільно. — А ти звідки знаєш хлопців, які поласилися на мою тачку? Кого підкинуло, як м’ячика? Хто тобі сказав?

Віскас похитав головою, ніби хотів сказати: ну от, знову ти про дрібниці замість головного.

— Олексію, я ж твої інтереси захищаю. Я майже переконав там когось… на тебе особисто не ображатися. Адже ти тут ні до чого. Правда?

Він перевів погляд на газету. Якраз над листом була ілюстрація — кадр із третьосортного фільму жахів.

— Вітю, я так гроші заробляю, — тихо сказав Аспірин. — Там далі про клонованих мавп, які бабусю зґвалтували… Ти ж не віриш?

Віскас зітхнув. Крізь нещільно причинені двері до кімнати проникали розмірені, жорсткі гами.

— Вона живе в тебе? Так і живе?

— Так і… а що?

— Нічого… Можна було б уявити, що це ти раптом під крутого косиш, рвеш людей голими руками. Але ж не ти.

— Отже, ведмідь? — Аспірин засміявся.

— Послухав би людини, яка тобі добра бажає, — сумно сказав Віскас. — Я питаюся — ти можеш віджартуватися. А коли тебе серйозні люди запитають — що це в тебе за фіґня?

Аспірин розлютився і злякався одночасно.

— Вітю! — Він говорив пошепки, намагаючись не коситися на двері. — Ведмедик-трансформер — це до психіатра. Тебе ж першого твої серйозні люди до нього направлять. А от якщо на мене ще хтось наїде — пробач. Подумай, як будеш виправдовуватися.

Віскас насупився:

— Не зрозумів?

— Та зрозумів…— Аспірин відвернувся, уже шкодуючи про сказане. — Якби ті хлопці набили мені пику і відібрали машину — тоді нічого, молодець, Олексію. А якщо… одним словом, якщо хтось іще націлиться на мене або на Олену — я ні за що не відповідаю.

Гама за дверми обірвалася.

— Дурень ти, Олексію, — сумно сказав Віскас. — Від кого тебе твоє дівчисько захистить? Від шпани хіба. А якщо податкова наїде? А якщо наркоту знайдуть? А якщо посадять? Що тоді?

Аспірин змусив себе глянути йому в очі.

— Ти б бачив, який у цього дівчиська дах, — сказав пошепки. — «Податкова»… «Наркота»… Я б на твоєму місці поберігся.

Віскас кліпнув, і в глибині його непроникних баньок щось на секунду змінилося.

* * *

— Він справді може заподіяти тобі зло?

Віскас пішов. Аспірин довго сидів на кухні, вертів у руках спорожнілу склянку з-під кефіру і слухав Оленині вправи. Стороння людина, мабуть, не повірила б, що ці технічні пасажі видає дівчисько, яке лише кілька місяців тому вперше взяло до рук інструмент.

Потім Олена перестала грати. Прийшла на кухню, всілася навпроти і сама, першою заговорила з Аспірином — нечувана справа!

— Він може тобі нашкодити? Дуже?

— Не знаю, — сказав Аспірин, подумавши. — Але, мабуть, може. Так. А тобі що з того?

— Ти його боїшся?

— Мабуть, так, — знехотя озвався Аспірин і подумав, що тепер у його житті є речі страшніші від Віті Сомова.

— Це через нас із Мишком?

Аспірин глянув здивовано. Олена не насміхалася.

— Що він може? — запитала знову. — Напасти, вбити? Мишко прикриє.

— Мене? — Аспірин хмикнув.

— Тебе, — сказала Олена тихо. — Ти, звичайно, не дуже гарна людина. Але якщо в тебе прикрості через нас…

— Я від’їжджаю, — сказав Аспірин стомлено. — А вам залишаю квартиру. Робіть, що хочете.

* * *

У четвер він здав документи в посольство. Йому наказали прийти по візу в понеділок.

Він пообідав у кафе. У юрбі на вулицях — і взагалі у відкритих людних місцях — йому було спокійніше. Щоправда, дратував телефон: Аспірин здригався від кожного дзвінка, сердився на себе і все одно здригався.

Зателефонувала Женця. Спробувала призначити побачення, але Аспірин її м’яко відвадив.

Зателефонувала мама — вона останнім часом дзвонила щодня, не шкодуючи грошей. Ніби хоч комусь могло полегшати від нової серії стурбованих запитань: «Як ти? Що ти робиш? Що там узагалі в тебе відбувається?»

Закінчилося тим, що Аспірин вимкнув телефон.

Встигне він утекти в Англію — чи його притиснуть раніше?