Слава ЗСУ!

— Музику?

— І музику теж. Вірніше, спочатку музику, а потім…

— Що потім?

— Ти не зрозумієш.

— Ага, — сказав утомлений Аспірин. — Куди вже мені. І що йому тут знадобилося? У нашому недосконалому світі?

Олена раптом посміхнулася в дзеркалі:

— Недосконалому. Правильно. Творчість… можлива… тільки в недосконалому світі. У досконалому, завершеному — ні.

* * *

Виходило так, що її брат утік із раю.

Олена заперечувала проти такого формулювання, при слові «рай» починала кричати й соромити Аспірина, посилаючись на те, що він нічого не розуміє. Аспірин не пручався; йому було важливо з’ясувати, бодай приблизно, картину подій, які привели Олену з ведмедем у його дім.

Вони з братом (і ще купою народу) жили в прекрасному місці, де їм було добре й привільно, де не було смерті й не було зла. Брат знав напам’ять усі старі мелодії (який зміст Олена вкладала в слово «мелодія», Аспірин так до кінця й не збагнув: зміст цей був достатньо широкий). Але братові хотілося більшого — він хотів нових пісень.

І втік у недосконалий світ, де, за Олениними словами, тільки й можлива творчість.

Дурненький недоліток (Аспірин уявляв Олениного брата її ровесником чи принаймні на кілька років старшим) не врахував одного: недосконалий світ — не зелена галявина, де можна вигравати на сопілочці під ласкавими променями непалючого сонця. Виходило так, ніби хлопчина, бажаючи навчитися плавати, у жорстокий шторм кинувся за борт корабля.

І потонув, ясна річ, одразу.

Дорослі (а в Олениному світі були, здається, й дорослі) вважали, що свобода самореалізації хлопця вища від дріб’язкової опіки. Тобто залишили все, як є.

І тільки Олена з цим не погодилася. І втекла слідом за братом. Вона теж не уявляла до кінця, що її чекає.

Щоправда, в останній момент подумала, що без Мишка їй буде самотньо.

— Хто тобі знову розквасив пику? — запитав Віскас.

— Мишка бігла, — Аспірин поправив темні окуляри, — хвостиком махнула…

Віскас не посміхнувся.

Слухаючи, як пульсує ритм, дивлячись, як стрибають тіні в плямах фіолетового, синього, яскраво-жовтого світла, Аспірин раптом відчув себе заклиначем змій.

Вони підвладні йому зараз. Він піддасть драйву, розкочегарить їм пульс, нехай кожен відчує себе переможцем усесвітніх перегонів: тисяча сперматозоїдів загинули по дорозі, а один-єдиний дістався і вижив — лідер! Обраний! Я! А коли вони втомляться, Аспірин додасть еротики: знемагаючи в обіймах одне одного, вони розм’якнуть і розслабляться, і забажають продовжити перегони по задоволення, і тоді він знову додасть їм драйву, і настане — коли-не-коли — загальне щастя.

Вони ніколи не здобудуть «Оскара», не підведуться після сходження на вершину Ельбруса, вони, найімовірніше, навіть не стрибнуть жодного разу з парашутом. Але почуття, яких вони спізнають з волі Аспірина, не поступаються екстазу дебютанта під шквалом оплесків. Він творить їм — конструює, тут і зараз — не просто розвагу, не просто вечір, але інше, яскраве життя.

Він шаман великого племені — це почесна місія. Нічні танці сакральні. І він творець, чорт забирай, тому що світ недосконалий!

Його охопив кураж — незвичайний, професійний, як перед виходом на сцену. Ні: подібне відчували, напевно, гладіатори, коли піднімалися дверцята клітки, і перший лев вибирався, мружачись, на білий пісок арени.

Піт висихав на скронях, стягуючи шкіру. Пульсував синець, замазаний гримом. На танцювальному майданчику верещали й обнімалися.

З темного кутка на Аспірина дивився уважний, як кобра, Віскас.

* * *

Наступного дня, годині о дванадцятій, коли Аспірин валявся в ліжку, а Олена пиляла скрипку, задзвонив телефон.

— Привіт, — сказав Віскас. — Можна до тебе зайти?

— Та я тут, — Аспірину не подобався такий поворот подій, — без фрака, так би мовити. Сплю.

— А дочка твоя?

— Займається… До чого тут дочка?

— Олексію, — сказав Віскас, — давай десь перетнемося. Де ти гуляєш сьогодні ввечері?

— Я сьогодні не гуляю. Пика набита не дозволяє.

— Тоді я зайду.

— Вибач,— сказав Аспірин.— Мені справді… сьогодні не до гостей.

— Що, зовсім? — У голосі Віскаса почулися неприємні жорсткі нотки.

— Так, — зніяковів Аспірин, — а що?

* * *

— Олексію, я з тобою, так би мовити, по-дружньому раджуся… Спочатку ці крадії, яких у тебе в квартирі пошаткували. Які потім потрапили в дурку. Тепер… у тебе всі вікна в машині цілі?

— Вітю, я тебе не розумію. А якщо цілі?

Віскас поморщився. Якось по-собачому почухав за вухом.

— Та мені ти можеш сказати… Я до тебе сам знаєш як ставлюся. Добре. Ти — хороший мужик, і талант до того ж. І якщо я бачу, що в тебе неприємності… не можу просто так дивитися й чекати.