Слава ЗСУ!

Кроків за п’ятнадцять на тротуарі нерухомо лежала дуже велика людина, схожа на мертвого бегемота чи на поваленого борця сумо. Світло ліхтаря омивало його зверху, а знизу розпливалася темна калюжа.

«БМВ» квапливо здав назад.

— Швидше! — кричали над вухом Аспірина. — Чого ти розлігся, поїхали, швидше!

Він втягся в авто. Зачинив дверцята — посипалися рештки вибитого скла. Тремтячою рукою взявся за ключ. Завів мотор — із третього разу. Поодинокі ліхтарі, тьмяні вогні вікон — усе поплило назад.

Аспірина трясло так, що він аж підстрибував на сидінні. У дзеркальці заднього виду миготіли то блискучі Оленині очі, то плюшева морда з пластмасовими ґудзиками-баньками.

У діру на місці вибитого скла влітав вітер навпереміш із дощем. Кермо зробилося липким від крові з порізаних долонь. Тремтячи й поглядаючи в дзеркало — чи немає погоні, чи не задумав перевертень ще кого-небудь убити, — Аспірин доїхав нарешті до гаража і знайшов у собі сили люб’язно привітатися зі сторожем — от, мовляв, халепа, то багажник розкурочився зсередини, тепер скло саме по собі вилетіло…

Він відчинив гараж. Звичні дії заспокоювали. Але щоб остаточно прийти до тями, Аспірину довелося б, мабуть, відчиняти один по одному сотню знайомих гаражів.

— Він живий? Той…

— Не знаю, — чесно призналася Олена.

Аспірин завів авто в гараж — фари вперлися в протилежну стінку. Під стіною стояли старий пилосос і древня, із залізними кутками валіза, набита паперами того штибу, що їх ніде зберігати і шкода викинути.

Мотор працював.

— Тобі боляче? — тихо запитала Олена.

Аспірин тільки зараз завважив, що права половина обличчя в нього значно більша від лівої.

— Він… цей… убив його? Шию зламав?

Олена набурмосилася:

— А ти хочеш, щоб він цілувався з ним? Викинули б нас, побили, забрали авто… Це краще?

— Усе гірше! Що тепер робити, ти уявляєш?

— А нічого, — безпечно відгукнулась Олена. — І не хвилюйся: у тебе руки чисті. Порізані тільки. Треба перекисом залити.

Аспірин знайшов її очі в дзеркалі:

— Слухай… наш світ тобі не подобається, так? Брудний, так? Що ж ти — прийшла звідкись, притягла із собою цього… і вирішуєш тут, кому жити, а кому валятися зі зламаною шиєю?

— Ну, пробач, — подумавши, сказала Олена. — Я так довго полювала за цим бідолахою, який сто двадцять кіло, напевно, важить. Я його вистежувала. Я на нього напала. Хотіла всього лише пограбувати і набити морду. Ну, пробач.

— А може, це був твій брат? — люто запитав Аспірин. — Твій дорогоцінний, якого ти шукаєш? Га?

Її очі змінилися. Стали майже пластмасовими, схожими на Мишкові.

— Так. Може. Може, це був мій брат… Тоді все марно.

І вона скорчилася, затуливши обличчя ведмедем.

Аспірин перевів подих. Треба було підводитися, замикати гараж, іти додому, а до будинку, між іншим, теж хвилин десять темними вулицями. Треба було щось робити з розбитим лицем, із порізаними руками — це поки що, в стані афекту, він майже не відчуває болю. А що буде завтра?!

— А ти хіба брата зовсім не пам’ятаєш? — запитав він крізь зуби. — Невже він може бути… таким?

— Яким завгодно, — глухо відповіла вона крізь плюшеву барикаду. — Молодим, старим… Адже він перейшов грань між… одним словом, він міг змінитися до невпізнанності. Перемінити оболонку. І міг забути все… найімовірніше… забути себе…

— І перетворитися на відморозка?

— Так. — Нарешті вона відхилила ведмедя від обличчя. Очі, попри побоювання Аспірина, були сухі.— Бо коли… звідти… потрапляєш сюди… і минає перший шок… хочеш стати гіршим, ніж цей світ. Це ніби помста. Хочеш перемогти його. Зробити його ще мерзотнішим, зробитися самому гадом із гадів… Це ніби протест.

— Дитячий якийсь протест, — пробурмотів Аспірин. — «Весь світ лайно, і ми повинні зробити його ще лайнішим».

— Можливо, — погодилася Олена. — Але однаково… Напевно, це відбувається мимоволі. Може, навпаки: це світ мститься. Робить біле чорним, гаспидним, найчорнішим у світі…

— А ти? — занепокоєно запитав Аспірин. — Ти теж будеш… підстерігати перехожих у темних провулках? Із ведмедем навпереваги?

— Я не стану боротися… змагатися зі світом. У мене є мета. Треба вивести брата. А він…

Вона замовчала.

— А він що? Взагалі, ти не могла б мені пояснити: що твій брат тут робить? Навіщо він сюди прийшов?

— Він прийшов… — Вона підбирала слова. — Він хоче… Він узагалі композитор… якщо ти розумієш. У широкому розумінні. Творець. Творець. Ось так.

— Творець — гарне слово…

— Не чіпляйся! Творець — у значенні той, хто зайнятий творчістю. Він просто пише… творить… нове.