Слава ЗСУ!

Він не міг позбутися думки, що Олена сидить зараз на кухні перед радіоприймачем, і на обличчі в неї бридлива увага. Він ніколи не говорив їй, на якій станції працює і як її знайти. Отже, сама відшукала. Знадобилося їй навіщось.

(— А в клубі ти робиш те ж саме? — запитала вона мимохідь, усім своїм виглядом демонструючи, як мало зацікавлена у відповіді.

— У клубі, — відповів Аспірин, — я займаюся творчістю.

— Ліпити чужі треки паровозиком — це ти називаєш творчістю?

Аспірин мовчки лічив до десяти).

— …Що наше життя, дорогі мої? Ні, не гра. І не ікра. Наше життя — вічна метушня між вищим призначенням і необхідністю щодня їсти хлібчик… бажано з маслечком… Ми любимо жити! Чому ми маємо цього соромитися? Ми хочемо часто радіти, смачно й красиво їсти, стежити за модою, ми хочемо любити! Для всіх, хто закоханий, — півгодини кохання на «Лапа-Радіо!»

Він уявив, як Олена вимикає приймач, і йому полегшало.

* * *

У середу мало відбутися «капелюшне паті». Аспірин геть забув про неодмінну умову вечора — з’явитися з покритою головою, але його актуальна мала, Женця, подбала про нього заздалегідь і роздобула десь арабський картатий головний убір. Аспірин покрутився трохи серед ковбойських, корейських, оперених і общипаних капелюшків, йому стало ніяково і нудно. Втрапила під руку молода журналісточка, посміхалася, невміло цілячись в Аспірина старомодним диктофоном; якби вона не була такою красивою, він послав би її до дідька запросто. Але вона була свіженька, налита, білки наївних очей — без єдиної червоної прожилочки; Женця, що принесла Аспірину картату мусульманську хустку, приревнувала.

Гудів танцювальний майданчик під десятками ніг. Мерехтіли вогні. Все-таки у «Фантома» проблеми зі стилем, щось у ньому є від сільської дискотеки; Аспірин вислизнув від Женці і від цієї, іншої… як її? Бажання закінчити вечір «у постелі з Мадонною» змінилося спрагою тиші й відпочинку.

Надворі йшов дощ.

Вже виїхавши з провулка, Аспірин пригадав, що Олена у філармонії. А до філармонії від «Фантома» рукою сягнути. І концерт мав закінчитися хвилин п’ять-десять тому.

…Він мав рацію.

Чинна публіка розходилася, поблискували чорні парасолі, перетинчасті, як крила майстра Дракули. Під нешироким дашком біля входу стояла, притискаючи до грудей Мишка, дівчинка в мішкуватій дешевій куртці.

Він забув про Мишка. Як так? Просто вилетіло з голови. Але не повертатися ж тепер…

Він під’їхав аж до входу.

— Сідай. Швидко. Тут стоянка заборонена.

Вона пірнула на заднє сидіння.

— Дякую, — сказала, здається, щиро. — А то цей дощ… І вже пізно…

Мовчки проїхали центр, залитий вогнями, усе ще людний. Що ближче додому, то все чорнішими ставали підворіття і все бляклішим світло ліхтарів і вітрин.

— Ну і як тобі Шнітке?

Вона мовчала. Аспірин вирішив було, що вона вже не відповість.

— Знаєш, — сказала дівчинка, коли він пригальмував під миготливим жовтим світлофором, — коли слухаєш придуману людством музику… воно здається таким… прекрасним. Шляхетним. Чому?

Проїхавши перехрестя, Аспірин розігнався знову:

— А може, воно справді прекрасне, шляхетне…

Ніби ілюструючи його слова, перед машиною блиснув, підрізаючи, червоний форд. Аспірин ударив по гальмах. Олену кинуло на спинку переднього сидіння. Аспірин повиснув на ремені.

У форда розкрилися разом троє дверцят.

— Їдь! — крикнула Олена. — Їдь! Швидше!

Форд не давав свободи маневру. Позаду підлетів і пригальмував, зачепивши бампер, старий «БМВ».

Тріснуло бічне скло. Розлетілося гострим градом, застукало по підлозі, по спинках сидінь. Розкрилися дверцята поруч з Аспірином. Його схопили за шиворот і потягли з машини:

— Вилазь!

Він заїхав кулаком по твердій волосатій морді. На другому ударі руку перехопили.

— С-сука!

Від удару засвітилося, та Аспірин все одно нічого не бачив; позаду заверещала Олена.

— Сволота! Дитина…

І басовито, голосно рикнув величезний звір.

У дзеркалі заметалися тіні. Запищав тепер уже чоловік — тонко, як заєць. Щось шаркнуло по асфальту, щось випростувалося на весь зріст; силует був величезний. Щось злетіло догори, як гутаперчевий манекен, пронеслося в повітрі з десяток метрів і брьохнулось об землю.

Затупотіли ноги нажаханих людей, що розбігаються врізнобіч. Завищали колеса, аж закурившись, намагаючись зірватися з місця раніше, ніж дозволяли земні фізичні закони. Стало просторо — ніби й не було ніякого форда.

Аспірин виявив, що лежить на животі, униз головою, наполовину в машині, наполовину зовні. Під долонями хрумтіло бите скло.