Слава ЗСУ!

— Каву, — сказав Аспірин.

— По-східному? Еспресо? Капучіно?

— Еспресо.

— Тістечко? Закуски?

— Ні. Тільки каву.

Дівчина пішла; доки Аспірин замовляв, нервова дама придивлялася до нього. Здається, навіть принюхувалася: принаймні ніздрі тріпотіли.

— Олексію Ігоровичу, — вона не стала чекати, доки йому принесуть каву, не стала базікати про погоду, — у Олени великі проблеми.

Він зацікавився.

— Які?

— Вона сама, уявіть собі, знає, що їй потрібно. Вона сама собі вибирає етюди. Ми з нею розбираємо одне — вона приносить на урок інше… Але найголовніше навіть не це. У нас академконцерт, звісно, першокласники зазвичай не грають… Що вони там можуть зіграти… Але Олена — особлива пісня. Я хотіла її обов’язково показати. Ви розумієте? Це ж унікальний випадок — такі результати після неповних двох місяців занять. Отож, вона відмовилася! Вона, уявіть собі, не хоче витрачати час на підготовку репертуару. Вона мені сказала: я вчуся, щоб зіграти одну-єдину п’єсу. Мені треба засвоїти другу і третю позиції і вібрацію… Вібрацію! Після шести тижнів навчання!

— Отже, вона ставить собі високі цілі, — обережно сказав Аспірин. — То в чому ж справа?

Дама якийсь час спопеляла його поглядом.

— У неї зоряна хвороба, — сказала вона нарешті. — Вона стала пропускати хор і сольфеджіо… Якщо так буде далі — весь її талант піде псу під хвіст! Із неї нічого не вийде. Ні-чо-го!

Аспірин покосився на годинника. Дама завважила його погляд, і її ніздрі роздулися.

— Я поговорю з Оленою, — примирливо сказав Аспірин. — А ви теж не надто на неї тисніть. У неї важке дитинство!

Розплатився і пішов, так і не випивши свою каву.

Пішов дощ. Олена, проти звичаю, не займалася: стояла біля вікна, відстежуючи доріжки крапель, що збігали по склу.

— Ну і чому б тобі не зіграти цей академконцерт? — запитав Аспірин із порога.

— Я так і знала, що вона тобі наскаржиться, — сказала Олена, не обертаючись. — Підключила важку артилерію. Побігла за підмогою до татуся…

— Це природно. Ти — її гордість. Вона хоче тебе показати. Хіба тобі важко?

Він сказав — і осікся. Послухати їхню розмову збоку — батько і дочка мирно розмовляють про насущні шкільні проблеми. Вони так вжилися у свої ролі? їм так простіше?

— Іноді мені здається, що я ніколи не вивчуся. — Олена й далі дивилася на дощ. — Вчуся-вчуся… Болить усе… А до його пісні — як до неба. Ні… як до… ну, менше з тим.

— А в тебе багато часу в запасі. Хіба ти за тисячу років не вивчишся грати?

Вона обернулася. Він пошкодував про свій жарт. Нервово посміхнувся:

— Чого ти так дивишся? У мене ніхто за плечима не стоїть?

— Ти мені набрид. Якби ти знав, як ти мені… набрид.

— А ти мені, думаєш, ні?! — Він образився.

Вона скорчила міну:

— Доброго ранку, мої милі, з вами ді-джей Аспірин, розслабтеся, попереду в нас багато приємних і комфортних годин у м’яких обіймах «Лапа-Радіо». ..

— Помстилася, так? — запитав він похмуро. — Ну-ну…

І пішов до себе.

Статтю для «Мачо» він обіцяв віддати ще тієї п’ятниці, тепер був понеділок. Аспірин увімкнув ноутбук із наміром попрацювати, натомість ввійшов у мережу і поблукав там години півтори.

Олена займалася. Аспірин краєм вуха прислухався до безконечних, виснажливих повторів одного й того ж. До кінця другої години п’єска звучала чудово, у ній була не лише рухливість і легкість — у ній була, Аспірин не побоявся б цього слова, експресія. Олена переживала простеньку танцювальну мелодію з таким темпераментом, ніби це був «Політ валькірій».

— Молодець.

Вона покосилася на нього без подяки.

— Ти навчишся раніше, ніж за тисячу років, — сказав він лестиво. — За кілька тижнів, мабуть, уже зіграєш… Вона складна, ця пісня?

— Ні, не дуже. Вона веде людей за межі цього світу… іноді піднімає мертвих… А так — нічого особливого. Простенька мелодійка.

* * *

— Доброго ранку, мої милі! Ось і вівторок, ось і ді-джей Аспірин знову прийшов, щоби провести багато комфортних годин разом із вами в м’яких обіймах…

Він ледь було не вдавився. Ніби кістка застрягла в горлі й заважала виштовхувати слова.

— .. «Лапа-Радіо», — заледве закінчив він. — Нас слухають на роботі, нас слухають удома… Нас слухає, між іншим, одна дуже вперта дівчинка, яка вважає, що легка музика — це погано… Всі ми знаємо, що люди споконвіку співали за роботою: косили траву — співали… доїли корів — співали… Що вони співали? Таж пісні, зрозуміло, прості пісні про своє кохання, про свою нелегку долю… або, навпаки, про свою дуже щасливу долю… То чим же ми з вами гірші, дорогі мої? Розкрийте ваші вуха — з нами Валерія!