Слава ЗСУ!

— Я йому не бажала зла, — сказала Ірина. — Слово честі. А вийшло так… «не діставайся ж ти нікому».

— Ви не винуваті, — сказав Аспірин.

Зморщечки між її бровами стали трішки м’якшими.

— Як ваша дівчинка? Я бачу, вона зі скрипкою ходить… Ви знайшли з нею спільну мову?

— Певною мірою.

— І ви полагодили машину. От бачите, ваша діра у світоустрої затяглася…

«Якби», ледве не сказав Аспірин. І стиснув зуби, щодуху втримуючи за ними балакучого язика. Язик рвався назовні, бажаючи сказати — брякнути, бовкнути: «А смерть уже стояла в нього за плечем…»

— Хіба ні? — Ірина дивилася йому в очі. — Не затяглася?

— Вона стала ширшою, — глухо сказав Аспірин. — Але я звик.

* * *

Олена спала на боку, підклавши руку під голову, другою рукою притискаючи до себе ведмедя. Аспірин зупинився посеред кімнати.

Було п’ята година ранку. Ним похитувало.

— Агов…

Він вирішив для себе: не прокинеться одразу — не буде більше будити, повернеться й піде. Дочекається ранку, нехай уже… хоча чекати тяжко.

Вона прокинулася. Не переверталася, не потягувалася — просто розплющила очі. Фаховий розвідник, а не дівчисько.

— Слухай, — сказав Аспірин, — я тут… А я коли умру? Ти можеш сказати?

— Не сьогодні. — Вона потерла очі. — Ти мене через це розбудив?

— А по-твоєму, це недостатній привід?!

— Можливо. — Вона перевернулася на спину. — Кому як.

Він проковтнув згусток слини.

— А… слухай… скільки я проживу?

— Звідки я знаю?

— А звідки я знаю, що ти знаєш і чого не знаєш?!

Олена сіла на дивані. Укрила плечі ковдрою.

— Вона плаче?

— Ні. Вона взагалі… з ним розсталася навіки. А він візьми та й розбийся до дідьчої матері. Вона взагалі боїться, що її… ну, так сталося, що вона його прокляла наостанок. «Так не діставайся ж ти нікому. .

— Дитячий садок, — нудним голосом сказала Олена. — Прокляла… Ти хоч її заспокоїв?

— Ну… як міг. Тут, знаєш, заспокоєння відносне.

— Принаймні ти не залишив її саму. — Олена подлубалася пальцем у носі. — Тим паче, коли так зійшлося. А чому вони розсталися?

— Ну… він начебто збирався з нею одружуватись, але в нього була сім’я, а він приховував… І коли усе з’ясувалося, вони все одно якийсь час жили разом, тому що вона не могла від нього відвикнути, хоч він і спадлючив… А потім вона вирішила покінчити з усією цією брехнею, а він був певен, що вона все одно приповзе на пузі — нікуди не дінеться. .. Приблизно так. А може, не так. Я ж не ідіот — розпитувати жінку про такі подробиці… особливо в таку ніч. А про себе ти знаєш? Коли ти помреш?

Олена подивилася на нього з докором і знову лягла. Натягнула ковдру до носа.

— Ти казала, — Аспірин так і стояв посеред кімнати, не наважуючись наблизитися до канапи, де лежав Мишко, — що не помреш ніколи… Це як, для красного слівця?

— Ні, не для слівця. Я буду жити, жити… Ти будеш старіти. У тебе, може, будуть діти, потім онуки. А потім ти помреш. А я буду жити і не старіти. Ніколи не стану дорослою. У мене не буде дітей. І нічого не буде, крім однієї-єдиної мети: знайти брата і вивести його. Я буду тинятися по світу, може, тисячу років…

— Он як, — сказав Аспірин голосом, що раптово сів. — Так це ж мрія людства… вічне життя без старості… або навіть вічне дитинство, як у Пітера Пена.

— Мрія? — гірко запитала Олена.

І укрилася ковдрою з головою.

ЖОВТЕНЬ

Телефонний дзвінок. Голос сухуватий, діловий:

— Олексію Ігоровичу? Це Світлана Миколаївна, педагог Олени. Мені треба серйозно з вами поговорити.

— Вибачте. Я дуже зайнятий.

— Я тут, у вашому районі, неподалік від вашого будинку… Невже у вас не знайдеться п’ятнадцяти хвилин, коли мова йде про долю вашої дочки?!

— А що з моєю дочкою?

— Ви не могли б підійти зараз у кав’ярню на розі біля метро? Я вже не наполягаю, щоб ви приходили в школу… Але справа така важлива, що…

Аспірин закотив очі. Може, послати її до дідька? Вона образиться і більше ніколи не телефонуватиме.

Але як відреагує Олена?

— Добре, — сказав він крізь зуби. — Але в мене тільки п’ятнадцять хвилин. Не більше.

Кав’ярня на розі була нова, її лише місяць тому відкрили. Даму-вчительку Аспірин вирахував одразу — вона сиділа за дальнім столиком перед горнятком чаю. І ще одне горня, порожнє, стояло край столу поруч із блюдечком з-під тістечка.

Дама могла собі дозволити тістечка. Вона була суха й тонка, як цвях, нервова, як шило.

— Олексію Ігоровичу? Здрастуйте…

Він сів поруч. Прибігла дівчина у фартушку, очікувально ткнула олівцем у блокнотик, немовби Аспірин збирався замовити бенкет на дванадцять персон.