Слава ЗСУ!

— Я приніс вам ліки, — із порога заторохтів Аспірин. — Бо ж то свинство з мого боку — ви нам так допомогли, усі засіки, певно, повискрібали, а час грипозний, простудний, про всяк випадок щось треба мати напохваті…

Він ледь не додав: «Так, дорогі слухачі, піклуймося про себе, коханих, поповнюймо запаси, не клацаймо дзьобом, мінздоров попереджає…», але вчасно осікся.

— Спасибі, — сказала Ірина. — Але це ви даремно. Я ж вам не в борг давала.

Зависла ніякова пауза. Аспірин тупцював на порозі.

— Може, ви зайдете? — без радості запропонувала Ірина.

— Ні, дякую… Я тільки на хвилинку… А цей милий чоловік, із яким ви розмовляли, мені здається, я його десь бачив. Він, випадково, не депутат?

— Ні, — Ірина зітхнула. — Це просто мій чоловік… колишній. Вірніше, так і не став моїм чоловіком.

* * *

— Це її чоловік. Колишній. Вірніше, так і не став її чоловіком. Не певен, що я правильно зрозумів.

— Вона його любить?

— А хто його зна. Не розібрав, — признався Аспірин.

Сонце сіло.

— Скажи, що ти все вигадала, скажи?

— Я усе вигадала. — Олена метляла під столом ногами. Перед нею стояло блюдечко з чаєм, пара за-кручувалася млявим смерчиком.

Аспірин ковтнув зі свого горняти — й обпікся.

— Кажи, що ти там бачила, — зажадав, як тільки ослаб жар на губах і язиці.

Олена мовчала.

— Смерть у нього з косою стояла за лівим плечем? Так, чи що?

— А от як ти думаєш, — діловим тоном почала Олена, ніби й не чула його запитання, — їй одразу скажуть? Чи потім?

— Звідки я знаю? У мене жодного разу в житті не було колишнього чоловіка… тим паче такого, що не став ним.

Олена віднесла блюдечко до мийки, сполоснула, акуратно поставила на сушку.

— Я пішла займатися, — сказала суворо.

— Скільки можна? У тебе он скрипка на морді відпечаталася, ніби в щелепу хто стукнув… Сусіди знову про мене подумають хтозна-що…

— А тобі не однаково, що подумають сусіди?

Аспірин глянув на телефонну слухавку. Вона лежала на білому, чисто витертому столі, мовчазна й чорна.

Олена вийшла. Аспірин прислухався; вона грала гаму — вправно, лунко, потім етюд, потім ще один етюд, повторювала й повторювала, домагаючись досконалості. Потім зависла пауза; швидко, ніби боячись передумати, вона зіграла послідовність нот, початок мелодії, від якої в Аспірина по всьому тілу забігали мурашки.

Він змусив себе допити чай.

Олена лягла спати о пів на одинадцяту— із Мишком під боком. Аспірин усе так само сидів за кухонним столом. Сусіди згори увімкнули аудіо-систему, Аспірин хвилин десять морщився, слухаючи цю какофонію (лисий звук, бочка тупо б’є, заглушаючи вокал), потім постукав по батареї. Сусіди покомизилися ще хвилини три, потім затихли.

Аспірин заварив собі чаю.

О пів на першу накинув куртку і вийшов надвір. Біля клумби стовбичили, балакаючи під цигарку, два запізнілі собачники (їхні вихованці, дог і ротвейлер, метушилися по різні боки дитячого майданчика, підкреслено не помічаючи один одного). Аспірин поплескав себе по кишенях — цигарки залишилися на кухні.

Вікно Ірини — якраз під кухонним вікном Аспірина — світилося. Аспірин повернувся додому.

О пів на другу він вийшов знову. Консьєрж Вася дрімав у своїй будці, але на стук вхідних дверей підхопився і пильно закліпав сонними очима.

— Олексій! Із клубу?

Аспірин був у домашній картатій сорочці і спортивних штанах.

— Та я просто так… гуляю.

Вася здивувався.

Аспірин зупинився біля під’їзду, підвівши голову, глянув у сонну пику будинку. Пика була майже усуціль темна: світилося лише де-не-де, і тільки в Ірини — Аспірин зіщулився — горіли вікна у всій квартирі…

Він пішки піднявся на четвертий поверх.

Подзвонив.

* * *

— У мене навіть нічим пом’янути… У домі ні вина, ні горілки.

— Принести коньяку?

— Ні, Олексію. Зачекайте. Просто посидимо.

Вона була біла, як свічка, і дуже зосереджена.

— Як ви там казали… діра у світоустрої?

— А ви запам’ятали? — розгубився Аспірин.

Вона натужно посміхнулася краєчками губ:

— Звісно… Він вилетів на зустрічну за півгодини після нашої розмови.

Аспірин мовчав. Не в його правилах було вислуховувати чужі звіряння, він навіть у потязі, в купе, уникав розмов із попутниками. Він розумів, що Ірині тепер треба виговоритися, що це буде довго й обтяжливо і що завтра вона буде відводити очі при зустрічі. Він усе прекрасно розумів, але готовий був виконати свою місію до кінця. Віддати борг? Навряд, він зовсім не почувався боржником… Принаймні до сьогоднішнього вечора.