Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Олена й Аспірин

Аспірин наполіг, щоб Олена одразу ж наділа обновки: ніби для того, щоб знову не застудитися. Насправді йому було потрібно, щоб громадськість в особі консьєржки тьоті Світлани переконалася: Аспірин достойно виконує батьківський обов’язок.

Біля під’їзду стояла Ірина, сусідка. Від часу останньої розмови (на кухні Аспірина під вірменський коньяк) їм декілька разів випало зустрітися біля ліфта, вони віталися, але тільки й того. Аспірин досі не знав, на якому поверсі вона живе — на третьому чи на четвертому.

Тепер вона стояла біля під’їзду, занепокоєна, розгублена. Звичний спокій на її блідому вузькому обличчі здавався підталою маскою, готового спурхнути будь-якої миті.

Поруч був чоловік — високий, міцний, у розстебнутому пальті, під яким вгадувалася строга уніформа чиновника. Він, посміхаючись, щось сказав — додав до сказаного, як відзначив про себе Аспірин. Остання, так би мовити, крапля.

Ірина побачила Аспірина з Оленою. Посміхнулася з перебільшеною радістю, поспішно, якщо не метушливо.

— Доброго дня, — чемно сказала їй Олена і перевела погляд на чоловіка в пальті.

Її погляд застиг.

Аспірин міг заприсягтися, що вона раніше бачила цю людину, причому в непростих обставинах.

— Доброго дня, — сказав він, інстинктивно відвертаючи увагу Ірини — та її чоловіка — на себе. — Ми були на базарі. Купили Олені нову теплу куртку.

Він сам не знав, як сприйме Ірина, напівзнайома людина, його несподівану дріб’язкову багатослівність. Але кількох забалаканих секунд вистачило, щоб Олена заспокоїлася й перестала витріщатися. Потупилася, скромна вихована дівчинка:

— Так.

— Пробачте, — щиросердо сказав Аспірин. — Усього доброго.

Прикриваючи двері під’їзду, він устиг побачити, як чоловік у довгому пальті, махнувши на прощання рукою, сідає за кермо великого чорного «БМВ».

На щастя, ліфт був на першому поверсі. Інакше не минути нової зустрічі з Іриною; прошмигнувши повз тітку Світлану («Ой, нова куртка! Яка красива!») і тягнучи за собою легку податливу Олену, Аспірин ускочив у двері, що розкрилися, й дзьобнув пальцем на кнопку п’ятого.

— Де ти його бачила? Ви знайомі?

— Ні.

— Ти брешеш.

— І охота тобі знову лаятися, — сказала вона з дорослою втомою. — Клянуся своїм братом, що я ніколи раніше не бачила цієї людини. І він мене.

Аспірин помовчав, переварюючи почуте.

— А чому ти так на нього дивилася?

Він відчинив двері квартири. Пропустив дівчисько вперед.

— Я дивилася не на нього.

— А на кого? Кажи!

Він розвернув її лицем до світла. Чесно кажучи, дитина не виглядала ні здоровою, ні щасливою. Бліде обличчя із запалими щоками, під очима кола. А погляд — дуже сумний. Старечий.

— Ти чого? — запитав він, випускаючи її плечі.

— Нічого. Ти його знаєш?

— Ні.

— Він помре.

— Усі помремо, — сказав Аспірин автоматично, заздалегідь знаючи, що скаже Олена, і внутрішньо обмираючи від цього знання.

— Він помре швидше. До заходу сонця.

Аспірин глянув на годинника. П’ять хвилин на п’яту; коли заходить сонце наприкінці вересня?

— Ти придурюєшся? — запитав Аспірин безнадійно.

Вона акуратно повісила нову куртку на вішалку. Склала шарф на поличці для капелюхів. Поставила парасольку в куток.

— Дякую. Мені справді було холодно.

Аспірин повернувся і мовчки пішов на кухню — пити чай. Дістав пляшку коньяку; пригадав, що не знає Ірининого телефону. І не знає, у якій вона живе квартирі, навіть на якому поверсі — на третьому чи на четвертому…

З вітальні, куди пішла Олена, долинула фраза, зіграна на піаніно. Шматок мелодії. В Аспірина ніби мурахи пробігли по спині — чи від музики, чи від нового відчуття діри в світоустрої. Ніби затремтіла тонка плівочка, а за плівочкою — хаос…

— Ти не знаєш, де живе Ірина? Сусідка? Ну, вона ліки… вона, одним словом?

— На четвертому поверсі. Ми з нею колись у ліфті їхали.

— А квартира?

— Запитай у тьоті Світлани. Вона знає.

— А як я поясню, для чого?

— А навіщо пояснювати? Що ти, як хлопчик…

Олена мала рацію.

Не чекаючи ліфта, він збіг униз східцями. І знову ж таки східцями злетів на четвертий поверх. Підвів руку, щоб подзвонити, затамував подих. Опустив руку. Бігом піднявся до себе, накинув куртку, вискочив в аптеку; купив сироп від кашлю, найдорожчих порошків і таблеток, викинув із кульочка чек і знову повернувся до Ірининих дверей.

Подзвонив.

— Хто там?

— Це я, Олексій… сусіда.

— Одну хвилину…

Мабуть, вона опоряджалася. Принаймні коли відчинила двері — справді, за одну хвилину, — обличчя її було, як і раніше, спокійне і навіть умиротворене, і тільки хворі запалені очі дещо псували картину.

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!