Слава ЗСУ!

— Зрозуміло, — із легким серцем сказав Аспірин. — Але не я вирішую. Вона сама пішла в школу, вона сама вибирає, де їй учитися. Розмовляйте з нею.

— Проте подумайте, — не здавалася трубка.

— Подумаю. До побачення.

Повернувся ключ у замку. Олена стояла на порозі, насуплена і червона.

— Знову полаялася з Васею? — вирвалося в Аспірина.

— А чого він, — Олена струснула головою, — чого він причепився? Немає таких законів, щоб змусити мене ходити в цю безглузду школу… Адже немає?

— Не знаю, — чесно признався Аспірин. — Закони, швидше за все, є, от лише їх виконання…

— Начхати. — Олена поморщилася по-доросло-му, з огидою. Стягла розтоптані кросівки (смугасті шкарпеточки вже не були такими чистими), босоніж пішла до себе в кімнату.

— Мені твоя вчителька телефонувала, — сказав Аспірин.

Олена обернулася в дверях:

— Навіщо?

— Боїться, щоб тебе не вихопили в неї з-під носа. Скарб… — Аспірин засміявся.

Олена зміряла його презирливим поглядом. Двері за нею зачинилися.

* * *

— Алло, — сказала мама, і голос у неї був чомусь напружений. — Олексійчику?

— Привіт, мамо.

— Як справи? Ти здоровий?

— Цілком.

— Що з роботою?

— Як завжди. Все гаразд…

— Олексійчику, — голос матері посуворішав, — що це за дитина в тебе живе? Чия це дитина?

Аспірин чекав цього дзвінка з дня на день. Шила в мішку…

Настукали, доброзичливці.

— Це, — заперечувати не було сенсу, — це… моя дочка. З Первомайська.

Пауза. Аспірин уявив собі мамине обличчя, як вона мовчить — там, у Лондоні, на іншому кінці дроту. Мало не поперхнувся.

— Ну, так сталося, — сказав, виправдовуючись. — Вона незабаром поїде до матері. Такі справи.

— Ти зводиш мене в могилу, — сказала мати, і голос у неї був і справді загробний.

— І що такого, мамо? Вона гарна дівчинка. Нерозбещена. І вона скоро поїде.

— Скільки їй років?

— Оди… одинадцять.

— Олексію, — мати, певно, суворо стиснула губи, — ти мені не брешеш?

— Ні, — сказав він так безтурботно, як лише міг. Мати не повірила.

* * *

Наприкінці вересня похолодало. Стоячи біля вікна в кухні, Аспірин дивився, як іде на заняття Олена: комір куртки піднятий до вух, голова втягнена в плечі. Футляр зі скрипкою притиснула до грудей, як зброю відплати. Із-за спини визирає упакований у ранець Мишко.

Він уявив, як примовляє консьєржка тьотя Світлана: «Що ж ти, Оленочко, без шапки? Де твій шарф? Дощ збирається, а як же ти без парасоля?»

Невеликі витрати — все можна купити на базарі. Шапку, шарф, дешеву дитячу парасольку. І бодай пальто. От лише що робити з цією клятою школою? Начебто і не в селі живемо, де усе про всіх знають. А ти ба — учора дільничний приходив…

Коли Аспірин ходив у дитячу кімнату міліції, намагаючись хоч куди прилаштувати Олену, на нього дивились як на злісного ідіота. Але досить було Олені набути в його житті якого-небудь, хоч і хиткого, статусу — їхнє спільне життя-буття раптом викликало інтерес правоохоронних органів. Дільничний, чоловік середніх років у цивільному плащі (елегантному, слід сказати, який зовсім не відповідав уявленню Аспірина про сучасних дільничних міліціонерів), найперше поцікавився, чи мешкає в квартирі дівчинка одинадцяти років, і якщо мешкає, то ким Аспірину доводиться?

Аспірин, криво посміхаючись, пред’явив свідоцтво про народження Олени. Так, дочка. Так, із Первомайська. Ні, прописувати не будемо. Вона в себе прописана, у Первомайську. Юний талант — скрипалька, приїхала за великим майбутнім. У школу не ходить? Так вона в десятирічку вступає. У яку? Дуже просто — у спеціалізовану школу для особливо обдарованих дітей. Готується. Є ще запитання?

Запитань не було. Дільничний, розслабившись, побажав Олені успіхів, припустив, що музичний талант у неї — від батька, зізнався в любові до «Лапа-Радіо» й попрощався.

Замкнувши за ним двері, Аспірин чомусь заглянув на антресолі. Пістолет був там — лишень простягни руку. Аспірин переховав його під стійку із взуттям.

Неправда має цікаву властивість: у неї легко повірити, особливо брехунам. Аспірин подумав: якщо Олена справді піде в десятирічку… цікаво, а інтернат у них є?

Тоді Аспірин буде їй непотрібний.

Місяць тому він зрадів би й перехрестився з полегшенням. Зараз він злякався: а раптом, ідучи, вона захоче йому помститися?

* * *

Вони сходили на найближчий речовий ринок і купили Олені теплу куртку з капюшоном — першу-ліпшу, що підійшла. Олена не збиралася витрачати час на вибирання, Аспірину тим паче нецікаво було блукати виставкою убогого барахла. Капюшон вирішував проблему шапки; на зворотному шляху ще купили синій шарф і синю парасольку з квіточками.