Слава ЗСУ!

— Навчуся, — сказала Олена дуже тихо і вперто. В Аспірина враз закололо в грудях.

— А кохання ти можеш зіграти?

— Хіть. Запросто.

— Кохання, Олено. Знаєш, що це таке?

Вона посміхнулася, не підводячи голови:

— Ти маєш на увазі книжкове поняття. Те кохання, яке в журналі «Люлі-леді», взагалі не грається. Бо це не почуття. Це так, обгортка від карамельки, порожнє слово.

Аспірин ще добирав слова, коли ножівка востаннє зробила Жжух, і ланцюжок наручників розпався.

— .. .Отож, дорогі мої слухачі, що я хотів вам сказати. Ми всі зараз на роботі, всі хочемо зручності й комфорту, і мріємо про відпочинок, і не знаємо одного: музика буває значно цікавішою, ніж ми зазвичай гадаємо. Ось уявіть, ви приходите увечері з офісу, холодильник порожній… Що ви робите? Ви берете скрипочку… або губну гармошку… і граєте собі, приміром, піцу. Це якщо у вас немає музичного слуху, та ще й слон на вухо наступив. А якщо не наступив, запросто можете зіграти судачка в білому соусі, жульєнчик із грибами, папугу ара, запечену з кактусами, та що завгодно! А якщо ви особливо просунутий користувач, можете зіграти собі жінку, і таку, що хоч куди! Пальчики оближеш! Уявляєте? А тепер уявіть, що ж співає нам Вєрка Смердючка, у якої сердечко стук-стук-стук? Які могли би бути матеріальні, так би мовити, наслідки її пісні? Уявили? Ні? Тоді слухайте!

Він витер губи носовичком. Мікрофон був геть запльований. Кохання, стук-стук-стук, фантик від карамелі…

(— Ти, чарівнице, можеш зіграти смерть? — запитав він учора вночі, безуспішно длубаючись шилом у замку наручників.

— Відчепись. Я спати хочу. — Олена підвелася. — Знаєш, який у мене найстрашніший сон? Що струна рветься. Дзінь — і все).

— …Так, дорогі друзі, ми маємо дзвінок, дзвіночок, у нас на дроті Тома. Томочко, доброго ранку! Що ви хочете нам усім сказати?

— Хочу сказати, що я дуже кохаю свого хлопця, — забубнив розгублений молодий голос. — Його звуть Слава. Ну, і щоб ми з ним поменше лаялися…

У Аспірина в кишені беззвучно зашарпався мобільник. Забився, як упіймана рибка.

— Поменше лаялися — чудова думка, Томочко! Вся філософія кохання двома словами! Якби ви не лаялися зовсім, я особисто засумнівався б у міцності ваших почуттів, бо закохані, щоб потішатися, конче мусять сваритися, а не б’є — отже, не любить!

Базікаючи, Аспірин витяг телефон. Глянув на табло: номер Віскаса.

Пробіг по шкірі звичний уже мороз. Ідучи, Аспірин ледь стримався, щоб не попросити Олену — з Мишком і скрипкою — супроводжувати його в студію. Як охоронців.

Стримався. Пішов сам, на куражі — абсолютно беззахисний.

— Для вас, Томочко, і для вашого пречудового Слави співає Сє-рьо-ґа!

Телефон усе смикався й вібрував. Аспірин, весь зібравшись, натиснув «Відповідь».

— Алло.

— Олексію, треба зустрітися, — дуже серйозно сказав давній друг.

Аспірин мовчав.

— Не бійся, — раптом по-дружньому запропонував Віскас. — Ти щасливчик. Ти навіть не розумієш, Аспірине, який ти щасливчик.

* * *

— Це твоє дівчисько — гіпнотизер, куди там Месмеру.

Вони сиділи в напівтемному кафе й дихали димом. Вітя Сомов, знавець дорогих сигар і фанат курильних люльок, у хвилини душевної напруги завжди вивуджував звідкись пачку смердючих цигарок.

— Циганки-ворожки відпочивають, граф Каліостро йде в сад, Кашпіровський нервово курить на східцях… Та вона б мільйонеркою могла стати хоч завтра. Мільярдеркою. А може, і вже.

— Зачекай. Коли мужика підкинуло в повітря і брязнуло об асфальт — це хіба результат гіпнозу? Та нехай… коли мене самого шандарахнуло об ялину так, що я відключився, — це гіпноз?

— Так, Олексію. Так. І відкриваються рани, і тече кров, і чуються голоси… Дівча саме не відає, що творить, у неї легка форма дебільності в медкарточці прописана.

Аспірин ледь не вдавився:

— Що?!

Віскас махнув рукою.

— Були ми в місті Первомайську. Мати, Кальченко Любов Віталіївна, два роки як на заробітках у Португалії, і від неї нема ні слуху ні духу. Там же й вітчим, і молодшу дочку вони забрали з собою. Олену Олексіївну залишили прабабці — сліпій, глухій, їй вісімдесят два роки. Бабуся за онучкою, звичайно, не встежила. Тим паче що внучка завжди була дивакувата. Вчилася в спецінтернаті для дітей із вадами розвитку.

— Олена?!

— Гримальська Олена Олексіївна, дев’яносто п’ятого року народження.

Аспірин похитав головою:

— Дурниці. Які вади розвитку…

— А вади, Олексію, бувають різні.

— Зовсім доросла, розвинута дитина…

— І ходить із ведмедем? —м’яко запитав Віскас. — Моя племінниця такого ж віку, так їй уже в голові танці-шманці, помада, пацани. А ті байки, які вона тобі розповідала? Це нормально?