Слава ЗСУ!

— Ти хіба… серйозно?

Він посміхнувся, оголивши зуби.

— …Так, любі мої, я знаю, серед вас є й ті, хто не чекав мене сьогодні в етері. Ось такого етерного, ефемерного Аспірина. Але я з вами, щоб вам було легше й веселіше цього дня. Легше й веселіше збагнути, що не слід совати лапу в гніздо з осами. Бо мало чого може трапитися з ведмедиком. Я тут, із вами, мої любі, тож поміркуймо трохи про життя, про те, як нам жити далі, поміркуймо і послухаймо Валерію!

Півночі Олена пиляла наручники ножівкою. Її руки, невтомні, якщо справа стосувалася скрипки, виявилися дуже слабкими й ніжними у боротьбі за звільнення від ланцюгів.

…Зіграти страх— запросто. Однаково, людині чи звіру. Навіть на кількох струнах… У поспіху Олена не встигла перемінити всі струни на скрипці і хвилювалася через це, але виявилося, що й двох його струн — ре та мі — цілком достатньо.

Майже всі мелодії, спільні, приміром, для людей і собак, Олена вже засвоїла. Чому раніше не казала? Приводу не було. Взагалі, знаєш, дивно якось ні сіло ні впало грати людині страх.

— А якщо зіграти на перехресті? Там, у переході?

— Навіщо?

— Але в принципі це можливо?

— Чому ж ні?

Олена відпочивала, заново обмотувала руку кухонним рушником (щоб мозолів не було) і бралася за роботу. Огидно скавчала ножівка — Аспірин почувався в’язнем, що застряг у темниці надовго й усерйоз.

Ідею покинути квартиру й тікати світ за очі — таку природну в перші хвилини після того, як він вибрався з-під ліжка, — рішуче заперечила Олена. Та й сам Аспірин, зціпивши зуби, зізнавався: панікує. Тоді, коли панікувати, власне кажучи, пізно.

Чекати повторного візиту молодиків у масках? Олена посміхнулася. Вона була певна, що принаймні сьогодні боятися їх не слід. Доки збагнуть, що трапилося, доки змінять мокрі штани, доки глянуть один одному в очі… старші й молодші за званням… Доки доповідять начальству… чи не зважаться доповісти, а начальство вимагатиме й сердитиметься. Поки всі ці маніпуляції не буде пророблено, нового арешту Аспірин не дочекається. Ну, не скидатимуть же вони бомбу одразу на весь будинок?

— Звідки ти знаєш? — похмуро запитував Аспірин. — Звідки ти взагалі щось про них можеш знати? Я, наприклад, у здогадах гублюся, з якого вони відомства, і кому підпорядковуються, і що на мене мають…

— Забудь, — зневажливо казала Олена. — Більше тебе не чіпатимуть.

— Чому ти так вирішила? Ти й гадки не маєш про правила цієї гри! Саме тепер…

— Ти певен?

— Та ні в чому я більше не певен!

Жжух-жжух, їздила ножівка, і на підлогу кухні летів ніжний, як пудра, металевий пушок.

— Отже, ти можеш ось так, запросто, зіграти страх кому завгодно? І завжди це могла?

— Не завжди. Навчилася.

— А що ще ти можеш зіграти, чарівна дівчинко?

— Радість. Смуток. Сильні почуття, але без відтінків. Пласкі, як у тварини.

Вона погойдувала головою в такт рухам пилки. Із-під пов’язки на потилиці вибивався хвостик русявого волосся, яке вже добряче відросло.

— Давай поміняємося, — глухо сказав Аспірин. — Ти тримай пилку, а я наручниками возитиму туди-сюди… От зараза, як непристойно виходить!

— Нічого непристойного. — На мить Олена підвела очі. — Просто ти звик скрізь бачити непристойність. Професійно.

Аспірин образився мовчки. Він не мав сил лаятися, та ще й у наручниках. Та ще й після всього, що трапилося.

Зависла довга пауза.

— Отже, ти всемогутня, — сказав Аспірин крізь зуби. — І нічого тобі не страшно.

Олена похнюпилася.

— І цій тітці, яка тебе огріла, могла зіграти, наприклад, напад каяття… чи бодай раптовий бурхливий пронос!

— Каяття я не можу грати, — байдуже озвалася Олена. — Не вмію.

Аспірин перестав шкрябати ланцюгом по ножівці. Стомлено згорбився на стільці.

— І взагалі, — додала в тиші Олена, — непросто грати, коли по голові стукнули. Незручно.

Аспірин проковтнув слину.

— Давай зновуя буду пиляти, —сказала Олена. — Бо нічого не виходить.

І знову заскрипіла в тиші ножівка — жжух-жжух.

— Що ти ще можеш зіграти?

— Давай поставимо так питання, — Олена не відривалася від роботи, — що можна зіграти на його струнах і що можу я? Адже з кожним днем я можу все більше. Бо його пісня, яка потрібна мені, щоб знайти брата, — найскладніша з усього. Це майже так само, як зіграти людину… Тебе, наприклад.

— Що?!

— Так. Можна зіграти людину. Всю. Тільки потрібен великий оркестр, і, звичайно, я ніколи не навчуся грати людину, навіть найпростішу.

— Людину не навчишся… а цю пісню, сто сімдесят три хвилини, навчишся?