Слава ЗСУ!

Вона ледве зрушила брови:

— Знаєш… може, й бувала. Я вже так довго в цьому світі… у мене починає відростати історія. Корені. Шлейф.

Він сів на бильце крісла. Олена дивилася серйозно й спокійно.

— А те, що ти моя дочка, це теж шлейф?

— Таж мушу я бути чиєюсь дочкою. — Вона посміхнулася. — Ти не тривожся. Коли я знайду нарешті брата і заберу його звідси, мої тутешні корені бліднутимуть, розсмокчуться, доки не зникнуть зовсім. Як шви, — вона торкнулася маківки. — І тоді ти й далі будеш певен, що в тебе немає — і ніколи не було — ніякої дочки.

Бинт у неї на голові трохи потемнів, але все ж залишався досить чистим.

— Ходімо в поліклініку. — Аспірин підвівся.

— Навіщо?

— У травмопункті сказали, що треба хірургу показати за кілька днів. І, певно, бинт зняти. Мазь там, ще щось… Ходімо-ходімо!

* * *

Лікар у поліклініці сказав, що на Олені гоїться, як на собаці. І настирливо попередив, що на дитину треба завести картку, а для цього заповнити обхідний лист. «Де щеплення? Де взагалі всі медичні документи? Таке враження, що дівчинка з місяця впала!»

— Будемо заповнювати обхідний?

— Шкода часу, — байдуже озвалася Олена. Лікарі не вселяли їй ні найменшого трепету. Аспірин, на відміну від неї, пам’ятав свій дитячий страх перед білими халатами й досі, якщо чесно, волів радше перетерпіти біль, ніж ходити «в поліклініку на досліди».

— Як ти почуваєшся узагалі?

— Нормально.

Вони поверталися додому. Була шоста година вечора, час збиратися в «Куклабак», але згадка про сьогоднішню роботу викликала в Аспірина ледь не фізичну відразу.

На переході через дорогу він узяв її за руку. Сам не знаючи чому: вона ж була геть самостійна, сама їздила в метро, сама, певно, могла півміста пройти…

— Той собака живий, — сказав Аспірин. — Бультер’єр. Абель… А може, це інший собака?

— Може, — сказала Олена. — А чому ти запитуєш?

Аспірин зітхнув.

— Ти справді вважаєш, що я не дуже хороша людина?

Вона ледь стиснула його пальці:

— А чому ти запитуєш?

— Бо мені важливо, що про мене думає дочка.

Вона засміялася — весело, без тіні сарказму.

— Олено, — сказав він через силу, — як ти потрапила туди, у підворіття? Хто тебе привів?

— Не пам’ятаю. — Вона обірвала сміх. — Я прийшла. .. і опинилася на вулиці, під ліхтарем, із Мишком. Мимо проходили люди, не дивилися на мене, мертві. Я стояла, стояла, з годину, мабуть, і не зважувалася зійти з місця: все гадала, що мені буде якийсь знак, підказка, або що брат відчує мене й одразу прийде. Але нічого не було. А потім я зрозуміла, що він тут, він прийшов по мене, і я вирішила сховатися в темноті. І знайшла затишне місце. Ось так.

Аспірин подумав, що краще б вона була ангелом. Краще б усе, що вона говорить, завжди виявлялося правдою. Але водночас… якщо вона просто божевільний маленький екстрасенс, що втік з інтернату для дітей із вадами розвитку, якщо вона, випадково або з чиєїсь волі, пішла зі свого колишнього життя і з’явилася сюди, до батька…

До батька.

Аспірин перечепився.

— Що таке? — запитала Олена.

Він міцніше стиснув її долоню.

ЛИСТОПАД

— А тепер подумаємо разом, як допомогти дитині.

Аспірин сидів у просторій, чудово обставленій кімнаті, разюче не схожій на облізлі кабінети районної дитячої поліклініки. Проте контора, якщо вірити Віскасу, мала стосунок до медицини.

— Зараз ми намагаємося розшукати її матір. Ця жінка не викликає, якщо чесно, жодних позитивних емоцій — але мама є мама, розумієте?

Аспірин кивнув, як іграшковий китайський бовван. Його співрозмовник — чоловік у білому халаті поверх сірого чиновницького костюма — задоволено кивнув у відповідь.

— Пошуки можуть затягтися, родичі дівчинки за кордоном… Зрозуміло, ви батько, почуваєтеся зобов’язаним, дочка, відповідальність і все таке. Але дітей із такими… відхиленнями мусить цілодобово спостерігати фахівець.

— У неї немає ніяких відхилень, — похмуро сказав Аспірин.

Чоловік у білому халаті гостро примружився:

— Справді? Ви у цьому впевнені?

Аспірин відвів очі.

— Ось бачите! — Господар кабінету ледь чутно зітхнув. — Це дуже непроста дитина, дуже.

— Але вона хоче жити в мене!

— Ми намагаємося враховувати бажання дітей. Але одинадцятирічна дівчинка з розладом психіки не може сама вирішувати свою долю, ви розумієте?

Чоловік замовк. Під його вичікувальним поглядом Аспірин відчув раптовий напад смутку.

— І що мені робити? — вирвалося в нього.

Хазяїн кабінету задоволено кивнув:

— Олексію Ігоровичу…