Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Олена й Аспірин

Вірніше, ходив — до подій із собакою.

Він минав арку, затамувавши подих, — жахливо смерділо сечею. Вийшов у наступний двір. Сміттєвий бак стояв там, де й тоді, на ньому облізлою статуєю сидів кіт.

Аспірин пройшов далі — до дитячого майданчика. Тепер тут нікого не було, посеред розкислої пісочниці стояла калюжа, до лавки прилип мокрий листок рекламної газети.

Аспірин уповільнив крок і зупинився. А чого він, власне, сподівався? Що вони сидять тут і чекають допиту?

Двірничка, пристаркувата виснажена жінка з фарбованим хною волоссям, згрібала гниле листя залізним віялом на довгій ручці.

— Скажіть, будь ласка…

Жінка обернулася.

— У цьому дворі в когось є бультер’єр?

— А що, знову покусали? — охоче озвалася жінка. — Тут у нас завжди… По двадцять собак в одному під’їзді, а бультер’єрів три або чотири. Ось і дитину минулого місяця покусали… Сволота. Що хочуть, те й роблять! Уже й підписи збирали, в міліцію, а вони приїжджають — тих удома немає.

Собаку то відвезуть у село, то привезуть, а ментам кажуть, що здохла.

Жінка говорила й говорила. Листя під її залізною мітлою здавалося шоколадним.

— Якщо покусали, одразу в міліцію йдіть. Я їй кажу — а вона тільки вилає, і все.

— Спасибі, — сказав Аспірин і побрів до виходу.

За його спиною ляснули двері під’їзду.

— Абель, стояти! — пролунав на все подвір’я знайомий голос.

Повз Аспірина, не звертаючи на нього уваги, пронеслася до сміттєвого бака тварюка, схожа на фаршировану бліду панчоху. Кіт, що сидів на краєчку бака, зник, ніби його й не було.

Розчинився.

* * *

— Що трапилося? — запитала Олена.

Перед його приходом вона займалася. На тонкій шиї висіла звична вже подушечка.

— Та так, нічого…

— На тебе напали? Погрожували?

— Ні.

— Наручники зняв усе-таки?

Він глянув на свої руки. У кишені Віскаса цілком випадково виявився підхожий ключ. Мабуть, він завжди його з собою носить.

«Їй потрібен гарний лікар, — умовляв Віскас. — Твоя вона дочка чи не твоя, ти ж не можеш покинути її ось так, лишити все, як є? їй потрібен лікар, вона розслабиться і сама розповість, хто й навіщо її до тебе підіслав. А може, її й не підсилав ніхто, а мати їй розповідала, є, мовляв, у тебе батько, Гримальський Олексій Ігорович, а такого Гримальського в адресній книзі знайти — що може бути простіше. Вона ж самотня, сирота, власне кажучи, та ще й з вадами. Ні, вона талановита, просто феноменальна дівуля, але що з того, якщо вона навіть учитися не хоче? І зі скрипкою нічого не вийде: за тиждень вона вирішить, що брата треба визволяти якось інакше, мантри співати, приміром. Ні-і, Олексію, нею мусить зайнятися фахівець…»

Діра у світоустрої затягувалася. Її зашивали — нехай грубо, білими нитками, але краще потворний шов, ніж порожнеча без дна. Він, Аспірин, не божевільний.

«Я згадав! — закричав раптом він, коли вони з Віскасом стримано прощалися. — Вона напророчила смерть одного… незнайомого, власне кажучи, чоловіка, вона напророчила його смерть заздалегідь!

І він розповів про загибель колишнього, вірніше, невдатного Ірининого чоловіка.

«Ну, — Віскас закивав із мудрим виглядом, — я ж кажу, що вона — феномен. Щось таке відчула — і маєш тобі. Може, він із цією жінкою полаявся, знервувався, сів за кермо, хотів померти. А може, і справді є якісь ушкодження аури, які бачить потужний екстрасенс».

«Що ти говориш! — сказав тоді вражений Аспірин. — Якщо ти віриш в ауру з ушкодженнями, чому б не повірити в те, що Олена — пропащий ангел, і прийшла до нас на грішну землю, щоб урятувати іншого ангела, свого брата?»

«Ну ти й порівняв, — здивувався Віскас. — Екстрасенсів, знаєш, у спеціальних інститутах вивчають. А ці всі ангели й чорти — мракобісся. Ти в клуб сьогодні прийдеш?»

І вони з Віскасом розсталися.

Тепер він стояв перед Оленою й розглядав свої зап’ястя із синцями від наручників. Від куражу й веселощів, сміливості й здорового пофіґізму, з якими він уранці вийшов із дому, не залишилося й сліду.

— Щось усе-таки трапилося, — тихо сказала Олена.

— Знаєш, дай мені спокій…

Він пішов на кухню, але коньяку в навісній шафці більше не залишилося.

Олена грала гаму. Повільно. Вкрадливо. Ніби пробуючи кожен звук на смак, ніби дивлячись крізь кругленькі ноти, як дивляться на сонце крізь кольорові скельця.

Аспірин заварив собі чаю. Невже й це, що зараз відбувається, — гіпноз?

Він увійшов до кімнати.

— Послухай…

Вона опустила скрипку.

— Ти бувала коли-небудь у первомайському інтернаті? Для дітей із вадами розвитку?

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!